льки Скеля Миру тяглася, мов довга змія,
вздовж обмілини, і мляві хвилі шипіли, торкаю-
чись її розпечених боків.
Саме сюди й приходив Мауглі щовечора в
пошуках прохолоди і товариства. Найголодні-
ший із його ворогів навряд чи спокусився б
напасти на малого — таким він здавався неща-
сним: волосся вигоріло на сонці і збилося в
жорстку кучму, ребра проступали, ніби пруття в
кошику, висхлі ноги й руки були схожі на
корчувате коріння. Повзаючи у пошуках їжі,
він, до того ж, натер грубі мозолі на колінах і
ліктях.
Але — о диво! — очі з-під сплутаного чуба
зоріли спокійно і ясно, адже Багіра, його друг і
порадник, була поряд.
— Часи нині важкуваті,— розсудливо мовила
чорна пантера,— але все це мине, якщо про-
тримаємося до кінця. А як там у тебе в животі,
дитино?
— Там дещо є, але що з того. Як ти гадаєш,
Багіро, дощі зовсім забули про нас?
— Ні. Ми ще побачимо квітуче дерево махуа і
оленят, крутобоких від молодої травиці. Ходімо
на Скелю, послухаємо новини. Сідай-но мені на
