фірманом чи двома дітьми. Але не забувайте, що тварини й чути не чували про одяг. Вони гадали, що’ сукенка Поллі, курточка Діґорі та котелок фірмана - такі ж частини тіла, як їхнє хутро чи то пера. Вони б ніколи не-подумали, що й ті троє належали до одного виду, якби самі не поговорили з ними і якби так не вважав Суничка. Дядько Ендрю був значно вищим за дітей і куди кощавішим за фірмана. Він був з ніг до голови вбраний у чорне, за винятком білої камізельки (що тепер стала не такою вже й білою), мав кудлату гриву сивого волосся на голові (яка нині виглядала ще химерніше), і в ньому нічого не нагадувало звірям тих трьох людей, котрих вони вже знали. Отож, цілком природно, що вони трохи розгубилися. А найгірше - ця істота, схоже, не вміла говорити.
Взагалі-то, дядько намагався. Коли Бульдог звернувся до нього (чи то, здалося дядечкові, спочатку загарчав, а тоді грізно рикнув), старий простяг уперед руку, яка так ходором і ходила, та пробелькотів: “Хороший песик, отак, мій маленький”. Та звірі не зрозуміли його так само, як він не розумів їх. Для них із дядькових вуст злітали не слова, а якесь нерозбірливе сичання. Може, воно й на краще, бо жоден знайомий мені пес, а надто нарнійський собака, наділений даром мови, не любить, коли до нього кажуть “хороший песик.” От вам би хіба сподобалося, якби хтось до вас звернуся зі словами “мій маленький чоловічку”?
Тоді дядечко Ендрю просто зомлів, бер- кицнувшись долі.
- Ось, - вигукнув Кабанчик, - це просто дерево. Я так і думав.
(Не забувайте, їм ще ніколи не доводилося бачити, як хтось непритомніє чи бодай просто падає.)
Бульдог, котрий зосереджено обнюхував дядька Ендрю, нарешті звів голову і сказав:
- Це тварина. Вочевидьки тварина. І, може, навіть така сама, як оті троє.
- Щось я не впевнений, - засумнівався один із ведмедів. - Хіба тварини котяться долі, як оце? Ні, вони стоять. Ось так!
Ведмідь звівся на повен зріст, відступив трохи назад, зачепився за низеньку гілку та гуцнувся навзнак.
- Третій Жарт! Третій Жарт! - радо зарепетувала Галка.
- А я все одно думаю, що це якесь дерево, - набурмосився Кабанчик.
- Якщо це дерево, - сказав інший ведмідь, - у ньому може бути вулик.
- Впевнений, що ніяке це не дерево, - похитав головою Борсук. - Мені здалося, воно намагалося заговорити, перш ніж гепнутися.
- То був просто вітер у нього в гіллі, - затявся на своєму Кабанчик.
- Ти ж не хочеш сказати, що це Звір, Який Розмовляє? - поцікавилася в Борсука Галка. - Воно ж нічого путнього не сказало.
- І все ж таки, - озвалася Слониха (вона була єдиним слоном , у товаристві, адже, як пам’ятаєте, її чоловіка забрав на нараду Аслан). - І все ж таки, як на мене, то це якесь звірятко. Хіба ця бліда плямка отут не може бути обличчям? А ці дірочки можуть виявитися очима та ротом. Ну, носу, звісно, немає. Але ж... кхм-кхм... треба ширше дивитися на речі. Тільки
