- Вона прокинулася, - безпорадно прошепотів Діґорі. А тоді, сполотнівши, додав:
- Тобто, це я її розбудив. Бо мені було цікаво, що станеться, коли я вдарю у дзвін. От
Поллі цим не переймалася. Вона ні в чому не винна. Я... я побився з нею. Я знаю, що не
мусів. Гадаю, мене завороживтой напис під дзвінком.
- Думаєш? - запитав Лев тим самим тихим та глибоким голосом.
- Ні, - несподівано сказав Діґорі. - Тепер я розумію, що не був зачаклований. Тільки вдавав.
Запала довга мовчанка. Діґорі стояв і без упину думав: “Я все спаскудив. Тепер я вже нічого не здобуду для мами”.
Коли ж Лев знову заговорив, то слова його не стосувалися Діґорі.
- Ось бачите, друзі, - сказав Аслан, - цей чистий, новий світ не досяг і семи годин від народження, а зло вже пробралося до нього, розбуджене та приведене сюди оцим Сином Адама.
Усі звірі, навіть Суничка, вп’ялися очима в Діґорі, аж тому закортіло провалитися крізь землю.
- Та побиватися завчасно не варто, - повів далі Лев, усе ще звертаючись до тварин. - Із цього зла народиться більше зло, та станеться це дуже не скоро, і найгірша доля, як я бачу, випаде мені самому. А між тим давайте зробимо так, щоби упродовж віків це була щаслива земля у щасливому світі. А оскільки це Адамові Сини завдали нам шкоди, Адамові Сини й приведуть усе до ладу свого часу. Ви двоє, підходьте також.
Останні слова стосувалися Поллі й фірма- на, які підійшли щойно. Поллі міцне вчепилася фірманові в руку та, роззявивши рота, розглядала Аслана розчахнутими очима. Сам фірман лише глипнув на Лева й стягнув із голови котелка. До тієї миті ніхто не бачив його без капелюха; виявилося, він значно молодший та принадніший, і більше скидається на
селянина, ніж на лондонського кебмена.
- Синку, - звернувся до нього Лев, - я знаю тебе дуже давно. Ти впізнаєш мене?
- Нібито й ні, мій пане, - вклонився фірман. - Тобто, не те, щоб зовсім. Якось воно й справді, якщо ваша ласка, ніби десь ми таки стрічалися.
- Дуже добре, - мовив Аслан. - Ти знаєш мене краще, ніж думаєщ а за життя спізнаєш іще ближче. Чи подобається тобі ця земля?
- Вона прекрасна, мій пане, - щиро відказав той.
- Ти б хотів назавжди оселитися тут?
- Ну, видите, мій пане, я чоловік жонатий, - знітився фірман. - От якби ж моя хазяєчка була ниньки при мені, то ми звідсіль більше ані ногою, ви вже повірте. Ми обоє з села, нам обом у тому Лондоні душа сохне.
Аслан підніс кудлату голову, розчахнув пашу і видав довгу безперервну ноту, не надто гучну, але сповнену загадкової сили. Серце в грудях у Поллі аж тьохнуло від цього звуку. Вона знала напевно, що це був клич, і кожен, хто його почує,
