хотілося пояснити, що вона «капітал і то чималий». А потім, коли її обличчя набуває схожості з книжкою, «розгорненою на останній сторінці», Ніколь «пояснює» Дікові, хто вона є насправді, даючи йому можливість прочитати цю останню сторінку. Вона дивиться на Діка як на старого вірного служника: з ним, звичайно, шкода розлучатися, та що поробиш — надто вже він хворобливий і немічний. Давно минули часи, коли Ніколь «була Діком», і вона віддається Барбану й одружується з ним саме тому, що вже не Дік, а лише його тінь існує в її свідомості. Ніколь не вболіває за Діка, майже не співчуває йому, зате ніколи не забуває, що за її спиною стоять уорренівські мільйони.
Соціально-психологічна трагедія Діка Дайвера завершується розлученням з Ніколь та поверненням до лікарської практики спочатку в Буффало, а згодом у дедалі менших і менших містечках ГГяти- озер’я, аж доки остання авторська ремарка: «...в усякому разі, ясно, що він і досі живе десь у тих краях» — засвідчує, що колись непересічна особистість губиться у глушині американської провінції.
Дік Дайвер «зробив вибір — вибрав Офелію, вибрав солодку отруту й випив її», але в сучасного Гамлета немає ні Гораціо, ні навіть Розенкранца і Гільденстерна—він залишається у цілковитій самотності.
А новий обранець Ніколь — Томмї Барбан — це не просто огрублений і активніший варіант расиста Тома Б’юкенена з «Великого Гетсбі». Барбан уособлює дальший розвиток фашизму. Переконання цього ландскнехта мало чим відрізняються від Томових, але Барбан — людина дії, і тим він набагато страшніший: «Мій фах — убивати людей. Я бився з рифами, бо я європеєць, а з комуністами б’юся тому, що вони зазіхають на мою власність».
Про прірву, що розверзлася між Діком і Ніколь (як і про те, що Фіцджеральд хотів ідейно протиставити Дайвера Барбану), свідчать їхні протилежні думки щодо «героїзму» Томмі. Якщо Ніколь співчутливо радить Барбанові перебити «скількись там ворогів» і влаштувати собі невеличкий «перепочинок», то Дік з гіркотою думає про те, що життя трьох червоноармійців, яких убили Томмі Барбан і старий білогвардієць князь Челишов,— надмірна ціна за такий «муміфікований пережиток минулого», як оцей російський емігрант.
Психологічні конфлікти у романі «Ніч лагідна» доведені до апогею, а за ними чітко проступають конфлікти соціальні. У цьому творі Фіцджеральд ще більшою мірою, ніж у «Великому Гетсбі», схильний трактувати проблему «особистість і суспільство» як трагічну. Руйнівна сила буржуазної системи часто розкривається через зіткнення складних людських характерів з дійсністю. У свою чергу психологію героїв Фіцджеральд розкриває не лише «зовнішньо», через дії персонажів, а й у підтексті, змальовуючи «приховані» процеси, що відбуваються в їхньому внутрішньому світі.
Емоційне «банкрутство» Діка Дайвера, як уже зазначалося, схоже на внутрішню кризу самого Фіцджеральда, що набула особливої гостроти в середині 30-х років і позначилася на багатьох сторінках роману «Ніч лагідна». Як і Ніколь, дружина Фіцджеральда Зельда захворіла на шизофренію і тривалий час лікувалася у Швейцарії. Подібно до Діка, письменник залишав Європу, щоб поховати батька. Хемінгуей навіть казав Фіцджеральду, що той надто багато особистих переживань вклав у свій четвертий роман. Та це «особисте» було тим фундаментом, на якому письменник будував чи не всі свої найкращі твори. В одному листі він писав: «Почніть з особистості і ви побачите, що створили тип, почніть з типу і ви побачите, що не створили нічого». Але й саму особистість Фіцджеральд розглядає під різними кутами зору. І справді, події, що розгортаються в романі, подані крізь призму сприйняття трьох персонажів — Розмері, Діка та Ніколь. Проте є й четверта точка зору — авторська позиція. Критичне зображення світу «дуже багатих людей» завжди було притаманне Фіцджеральдові.
Так, Ніколь—це не просто жінка; вона — частина того світу, де панує капітал. «Вона наочно ілюструвала дуже прості істини, несучи в самій собі свою неминучу загибель».
І хоча відраза Фіцджеральда до багатіїв не була переконаністю революціонера, письменник вважав соціальні перетворення, активне втручання у життя настійними потребами.
Фіцджеральд, як і його сучасники, відчував міцний зв’язок з традиціями американської літератури, передусім
