- Ну як вам, Алло Сергіївно, ландшафт села? Озеро, поле, квіти, вся краса докупи, - трохи ображено повела Люба Антонівна.
- Дійсно, дуже красиво. Але ж іще Чехов говорив, що в людині все повинно бути прекрасним? А тут... Он як ви одягнені, запилюжені, аж душа від спеки не при тямі... То де ж гармонія? А я, між іншим, ще й на фортепіано граю. Як мені тепер сісти за інструмент?
Люба Антонівна мимоволі глянула на свої руки - пошерхлі, під нігтями чорно і взагалі вони давно манікюру не бачили. Таке траплялося хіба на честь якого свята чи вчительської конференції. Тоді всі вчительки виходили з місцевої перукарні, мов інкубаторні кури.
- А хочете цукерок і чаю солодкого? - спробувала підтримати розмову.
- Та ви що! - Алла граційно повела рукою по тонкій талії. - Солодке не вживаю - псує фігуру.
- До слова, Алло: не псуйте Вадима. Він вам ні до чого, в нього гарна дружина є і діти малі.
- Ну що ви? - засміялася географічка. - Це лише легкий флірт, треба ж чимось заповнити час, тут нічого серйозного... Ви ж мені не допомагаєте, а Вадим охоче це робить. Вчіться жити, Любо Антонівно, - з жалем глянула на вчительку...
Ліда довго не лягала. Вклавши дітей, вдивлялася у нічні сутінки. Вже знала, що Вадим з Аллою залишилися у полі. Химерні думки снували в голові, почувалася зневаженою. Хотілося цій міській птасі вказати на її місце, збити зверхність і злу насмішкуватість. За вікном мліла весняна ніч, пахло молоде листя, квітли нарциси і тюльпани.
Вадим повернувся додому далеко за північ. Очі винувато блищали незнайомим блиском. Не виправдовувався, і це Ліду зачіпало найбільше. Злість і біль сплелися в один клубок.
- Цвіту папороті шукали на буряках? І знайшли?! - викрикуючи слова, Ліда шукала погляду чоловіка.
- Знайшли! - грубо відповів той. - Бо з тобою не знайдеш, а хіба загубиш!
- І що ти загубив? - розпікалася Ліда.
- Багато! Перш за все - свободу... Іди спати і не мороч голову! Набридла!
- Вадиме, ти справді любиш цю вітрогонку? А як же ми?.. - спитала і незчулася, як важка чоловікова рука вдарила в обличчя. Губи враз стали великими і солоними. Гримнувши дверима, Вадим пішов у ніч. Пішов назавжди...
Мереживо Лідиного життя було розмаїтим: доладні візерунки, химерні кривулі і нарешті - рівні стьожки.
