Сьогодні вона поїхала навідати своїх доньок, які навчаються на вчителів, як і вона свого часу. Очі відпочивали на гомінкій вулиці міста її юності, на осінніх клумбах. Тролейбус повз повільно, на зупинках заковтував досередини барвисто зодягнених людей. Ліда чомусь звернула увагу на велику клітчату сумку - подругу несмаку і бідності, - а потім і на її господиню. Огрядна жінка зі сніговицею у розкошланих косах. Тісне пальто не приховувало пишних перев’язів на її тілі. Нігті мала поламані, з чорним закальцем - щоб не впасти, жінка рукою трималася за поручень просто перед Лідиними очима. Ліда підвела голову, і тисячі мурашок побігли її шкірою! Вона! Алка! Географічка з її далекої молодості, до якої в ніч побіг Вадим!
Гаряча хвиля вдарила в груди. Хотілося вчепитися у розкошлане волосся, принизити, кричати! Ліда рвучко встала - жіночна, струнка, молодава, - і якимось не своїм голосом видихнула:
- Сідайте, Алло Сергіївно! У вас важкий багаж, і я знову поступаюся вам місцем.
А за мить додала нищівним тоном:
- Видно, добре вас життя потовкло. Злетіла з вас позлітка, як з ялинкової ляльки.
Мішкуваті чорні очі Алли чіпко обмацували жінку. Пригадували.
Автобус зупинився якраз на вершку лісничівки, де розходилися три дороги. Там стояла їхня з Петром хата. Великі вікна оглядали шляхи, а причілкове слухало ліс. А яка тоді краса цвіла довкола!
Ольга неслухняними ватяними ногами вступила на своє колишнє подвір’я, чи то пак те, що було колись її домом. Затуманені очі вбирали побачене: нема нічого, що гріло серце стільки літ. Навіть сліду не лишилося, навіть фундаменту - тільки висока лобода і сивий полин. Вона зайшла в ці зарості і впала долілиць.
Розкинувши руки, обіймала землю і ревно плакала. Тіло її здригалося від ридань, і лише птахи здивовано кружляли над нею, цікаво зиркаючи круглим оком.
Ольга не була тут довгих тридцять п’ять літ. Виплакалася, поволі сіла серед бур’яну, вслухаючись у тужний шум лісу і оглядаючись навкруг. Між полину росли голубі лісові дзвіночки, польові ромашки, а вглибині двору розкинулася висока розлога акація. «Звідки вона тут?» - майнула думка. Мабуть, вітром зернятко занесло... І враз Ольгу осяяло: та ж то її
Петро посадив це деревце, коли народилася Павлінка! Жінка припала до дерева, гладила шорсткий стовбур, ніби пригортала своє давнє щастя. А воно у неї було колись давно, дуже давно...
Тут народилися чотири її донечки, одна за одною. Тут господарив її Петро, на цьому подвір’ї витав її щасливий сміх. Петро лісничим був, шкодував кожну пташку і оберігав найменшу гілку. То чи міг він не захищати і не боронити її? А дітей їхніх?.. Коли гнали їх казахським степом, цькуючи собаками, Ольга по-черзі несла дітей, часом їй допомагали зне- можені люди, жаліючи. Пам’ятають нині вже дорослі доньки і холодні бараки, і голод, і блощиць, які несамовито кусали, бо живилися кров’ю... Слава Богу, її доньок згодом відправили на Україну... Жодного вінка не поклала вона на голови своїх дівчаток. Нелегко їм довелося: діти ворогів народу, косі погляди, відверті знущання... Ольга ходила між бур’янів і шукала тої останньої стежки, якою пішов її Петро. А вона була під землею і закінчувалася далеко в лісі під австрійським шанцем...
