Копали криївку вночі, землю виносили мішками, різними дорогами, а вона стояла серед густих кущів і пильнувала від злого ока. Була певна, що ніхто не викриє їхньої таємниці. Крадькома носила їсти, обпирала і тривожно заглядала у вікна, відганяючи небезпеку. Той день для неї був особливим - річниця їхнього з Петром весілля. Думками була там, у десятилітній минувшині. У вухах грали цимбали, кружляли
танці... Ольга вимила дітей і саме наливала їм молоко, коли прогримів потужний вибух - якраз там, біля австрійського шанця. Задзвонили вікна, з мисника посипалися тарілки, розбиваючись на друзки. «Все! - громом вдарила думка. - Хлопці!.. Петро!.. Хто погладить її довгі коси?!» Чому думала саме так, не знає і донині. Молоко цівками збігало зі стола. Плакали налякані діти.
Розгортаючи густий полин, жінка нишпорила руками по землі, чогось шукаючи. Враз підняла скалку випаленої цегли і, мовби то був діамант, притисла до грудей. «Це з моєї печі! Частинка мого дому!» Очима шукала, де були її кімнати, де висіли її улюблені ікони. .. Хто зараз молиться до них, хто просить захисту?
Довгими холодними ночами Ольга подумки линула сюди. Здавалося, що на краю цього лісового раю чекає на неї Петро, присутність якого вона завжди відчувала у найважчі години. Може тому, що не бачила його мертвим, не знає, де його могила, і нині лісові дзвіночки, які ростуть на руїні їхньої хати, покладе на цю його останню стежку... Довго сиділа на краю шанця, вслухаючись у шурхіт лісу. Може, то душі Петра та інших хлопців бережуть це святе для неї місце - згадуючи минулий жах?..
Застиглими очима дивилася на військових, які обступили її дітей, клацаючи затворами автоматів. Діти обнімали її, як ластів’ята, і плакали... «Собирайся! Бандеровская сука!» - кричали і відривали від неї дітей... «Може, десь закотилося горнятко, в якому того дня парувало молоко?» Безнадійно блудила думка серед чагарів. Бо все тоді залишилося на столі... Затерплими руками одягала дітей. Не могла зашнурувати черевичок на найменшій, Славочці, то поспіхом обгорнула шнурівку навколо тоненької ніжки і під автоматами повела дітей до полуторки. Тримала їх, обнявши, коли машину кидало на нерівній дорозі. Не могла бодай припустити, скільки того болю і зневаги прийдеться пережити. Тяжко били... Та їй здавалося, що поруч Петро, що він підставляє своє плече, і було легше... А як хотілося пити після солоних оселедців! Дубів язик, у роті пекло вогнем, а води - ні крапельки. Сечу пили жменями, ще більше солонячи гарячі губи... Голод заганяв на смітники, куди тюремне начальство викидало об’їдки. Крадькома ховали скупі знахідки в потаємні кишені і їли. Духу і любові не можна зламати, вони вічні - думала Ольга, дивлячись на горбкуваті зірвані нігті своїх спрацьованих рук... І от вона знову вдома, де все вже інше, і вона теж - не та. Мусить нагадувати людям про себе:
- Та то я, Ольга, знаєте, Гілька Долішнього...
- А... дивіться... Та ж Гілько давно помер і Юльки вже нема... Ользюню, то ти, дитинко? Я би-м ся до тебе ніяк не взяла, - шепелявить баба Магда. - Була-м на твоєму весіллі, такась красна сиділа, як княгиня, а тепер сива і зболена. Але жити треба. Кажде має свою долю, а тобі випала гіркіша від полину...
А полини на Ольжиному подвір’ї були сизі і соковиті, виколисані вітром і щедрими дощами. Вона тулила їх до себе, вдихаючи гіркий запах: «Не буду їх зривати, нехай ростуть, гіркі друзі моєї долі, нехай нагадують про біль і щастя, що ходять поруч».
Час потроху з’єднував Юзину могилу з маленьким синовим горбиком, що вгруз і тулився до неї. Ніхто не носить сюди квітів, нема кому поправити похилений хрест, хоча грошей у Юзі за життя вистачило 6 на дорогу машину, і не на одну. Де і чого вона тільки не робила: цукровий завод будувала, в кількох установах прибирала і на ковбасному дрова рубала - копійку до копійки складала всі ці роки. Правда, не знала, нащо... Купить було пачку маргарину, буханець хліба, чай загріє на
