Щоденники 1910-1923

Ні - серце, сон, травлення.

Невелика наймана кімната. Світанкові сутінки. Безлад.

СТУДЕНТ (спить у ліжку, відвернувшись до стіни. Стуку двері. Тиша. Гучніший стук. Студент злякано сідає в ліжку, дивиться на двері). Входьте.

СЛУЖНИЦЯ (худорляве дівча). Доброго ранку.

СТУДЕНТ. Чого вам? Ніч-бо.

СЛУЖНИЦЯ. Вибачте. Вас питає якийсь пан.

СТУДЕНТ. Мене? (Помовчавши.) Дурниці! Де він?

СЛУЖНИЦЯ. Чекає на кухні.

СТУДЕНТ. Який він із себе?

СЛУЖНИЦЯ (всміхається). Ну, він іще хлопчина, щоб дуже гарний, то ні. Думаю, він єврей.

СТУДЕНТ. І оце воно припхалося серед ночі до мене? До речі, мене не цікавить ваша думка про моїх гостей, чуєте? А цей нехай увійде. Тільки швидше. (Натоптує невеличку люльку, що досі лежала на кріслі біля ліжка, й припалює.)

КЛЯЙПЕ (невисокий, стрункий, ніс великий, довгий, трохи скривлений набік, цера темна, очі глибоко посаджені, руки довгі. Стоїть у дверях і мовчки дивиться на студента, що, втупившись поглядом у стелю, спокійно попахкує димом).

СТУДЕНТ. Скільки ще чекати? Підходьте ближче, до ліжка, й кажіть, чого хочете. Хто ви? Що вам треба? Хутчій! Хутчій!

КЛЯЙПЕ (дуже повільно ступає до ліжка, намагаючись дорогою щось пояснити на мигах. Щоб легше було говорити, витягує шию й то зводить догори, то опускає брови). Річ у тім, що я теж із Вульфенсгаузена.

СТУДЕНТ. Он як? Це добре, це дуже добре. Чого ж ви не залишилися там?

КЛЯЙПЕ. Подумайте самі! Це наше з вами рідне місто, чудово, але яка ж то жалюгідна глухомань.

15 березня. За труною Достоєвського студенти хотіли нести його кайдани. Він помер у робітничому кварталі, на п’ятому поверсі будинку на винайм.

Якось узимку, десь під п’яту годину ранку, напіводягнена служниця повідомила студентові, що до нього прийшов гість. «Що таке? Як так?» - перепитав ще сонний студент, але цієї миті вже ввійшов молодик із позиченою в служниці запаленою свічкою, підніс її в одній руці вище, щоб краще бачити студента, а другою рукою махнув майже до самої підлоги капелюхом - така довга була в нього рука.