думку, їздових, вигукнув у двір кілька імен, люди й повиходили, та, відразу збагнувши, що кінь чужий, поставали гуртом у воротях, хоч і непомалу здивовані. Аж перегодя вони похопилися, подались були вслід за конем, але, так його й не побачивши, невдовзі повернулись назад.
Тим часом кінь, не зустрівши перепон, уже досяг останніх приміських вулиць. Він уписався в життя вулиць краще, ніж це звичайно буває, коли коні раптом опиняються в місті самі. Його повільна ступа нікого не лякала, він не вибігав на тротуар і тримався правильного боку вулиці; коли на перехресті треба було пропустити підводу, він зупинявся; навіть якби його вів на повідку найобережніший кучер, кінь поводився б не бездоганніше. І все-таки він, звичайно ж, привертав до себе увагу, то тут, то там спинялися люди й, усміхаючись, дивилися йому вслід, а коли їздовий на возі з пивною бочкою, що проїздив мимо, жартома замахнувся на коня батогом, той, щоправда, злякався, його передні ноги на мить завмерли на місці, але швидше він не пішов.
Та саме цю сцену й завважив поліцейський, він підійшов до коня, який в останню мить спробував був рушити в інший бік, узяв його за повідок (хоч кінь був і не надто міцної статури, вуздечка на ньому була, як на ваговозі) й промовив, до речі, досить по-дружньому: «Тпру! Куди це ти зібрався?» Якусь хвилю поліцейський тримав коня просто посеред вулиці, сподіваючись, що вслід за твариною, яка втекла, ось- ось з’явиться і її власник.
Сенс у цьому є, але все таке мляве, кров ледве тече, і то надто далеко від серця. У голові в мене ще кілька симпатичних сцен, але більш не писатиму. Вчора білий кінь уперше явився мені перед сном1,' у мене таке враження, ніби спочатку він навіть вийшов з моєї1 поверненої до стіни голови, зіскочив через мене з ліжка й щез. На жаль, останнє вищенаведений початок заперечує.
Якщо не дуже помиляюсь, я все ж таки чимдалі ближче до чогось1 підступаю. Таке враження, немовби десь на лісовій галявині триває1 духовний бій. Я вриваюся до лісу, нічого не знаходжу й, знесилений,’ невдовзі поспішаю назад; вибираючись із лісу, раз у раз чую - чи мені тільки здається, що чую, - як у тому бою брязкає зброя. Може* крізь лісову сутінь мене намагаються розгледіти погляди воїнів, але знаю про них так мало, а те, що знаю, оманливе.
і
Страшна злива. Стань під дощем, хай пронижуть тебе крижані) струмені, ковзни у воду, ладну підхопити тебе й понести, і все ж зос*| танься, випростайсь і чекай сонця, що поллється зненацька нестримно. |
Господиня кинула одяг і поспішила через кімнати. Висока холодні жінка. Її випнута вперед спідня щелепа відлякувала пожильців. Вонй(
збігали сходами вниз і, коли вона дивилися з вікна їм услід, затуляли, не спиняючись, собі обличчя. Якось прийшов невеличкий, кремезний приземкуватий молодик, який завжди тримав руки в кишенях піджака. Може, то була в нього звичка, а може, він не хотів показувати, що тремтять руки.
- Юначе, - промовила жінка, і її щелепа виступила вперед, - ви хочете тут жити?
- Так, - сказав молодик, і його голова смикнулася знизу вгору.
- Вам тут буде добре, - провадила жінка й підвела його до крісла. При цьому вона помітила на його штанях пляму, тож стала перед ним навколішки й заходилася зішкрябувати ту пляму нігтями. - Ви бруднуля, - мовила вона.
- Це стара пляма.
