на честь якогось гостя, решту часу він ціли* ми днями, цілими тижнями пролежував на тапчані поблизу вікна І дивився своїми маленькими очицями, що ховалися глибоко в жирі І надзвичайно швидко кліпали, з вікна на дерева, які...
Кучер Йозеф лежав на своєму тапчані, підводячись тільки для того« щоб узяти зі столика шматок бутерброда з оселедцем, а тоді знов ві$ кидався назад і, жуючи, тупо поводив очима довкола. Він важко втя« гував у себе великими круглими ніздрями повітря, а іноді, щоб ковТ- нути його більше, кидав жувати й широко роззявляв рота; його великі черево під численними зборками легенького темно-синього одягу веаі час тремтіло. -і
Вікно стояло відчинене, і з нього було видно акацію й безлюдний майдан. Це було низеньке вікно на першому поверсі, Йозеф зі свога тапчана бачив усе, і знадвору кожен міг бачити його. Це було нбі приємно, але він мусив жити так низько, позаяк уже щонайменше півроку, відколи розтовстів, зовсім не міг підійматися сходами. КолЯ він одержав цю кімнату поруч із швейцарською, то зі сльозами ній очах цілував і тиснув господареві, пану Ґрізенау, руки, але тепер у» знав вади цієї кімнати - ти весь час на очах у всього світу, по сусідстве неприємний швейцар, біля під’їзду й на майдані гамір, до решти слуг досить далеко, і як наслідок усього цього - відчуженість і занедбаність; про всі ці вади він тепер добре знав і мав намір попросити в господаря, щоб той дозволив йому перебратися до його колишньої кімнати. Навіщо ж повсюди марно стовбичать - особливо після того, як господар заручився, - стільки наново найнятих хлопців, нехай просто виносять його нагору й зносять униз - його, заслуженого і єдиного в своєму роді чоловіка.
Гуляли заручини. Святковий обід завершився, гості повставали з-за столу, вікна стояли розчинені, був гарний, теплий червневий вечір. Наречена стояла в колі подруг і добрих знайомих, решта гостей посходилися в невеличкі гурти, час від часу лунав сміх. Наречений прихилився на самоті до одвірка балконних дверей і дивився надвір.
Перегодя його завважила мати нареченої, підійшла ближче й промовила:
- Стоїш тут сам? Не йдеш до Ольги? Ви посварились?
- Ні, - відповів наречений, - ми не сварились.
- Що ж, - сказала жінка, - тоді йди до своєї нареченої! Твоя поведінка вже впадає в очі.
Жахливість голого схематизму.
Жінка, що здавала у винайм кімнати - квола, одягнена в чорне вдова у спідниці рівного крою, - стояла в центральній кімнаті своєї порожньої квартири. Було ще зовсім тихо, дзвіночок мовчав. На вулиці також панувала тиша. Жінка зумисне вибрала таку тиху вулицю, позаяк мала намір винаймати кімнати пристойним добродіям, а найкращі пожильці ті, що вимагають спокою.
27 травня. Мати із сестрою в Берліні. Увечері буду з батьком сам. Мені здається, він боїться піднятись нагору. Може, пограти з ним у карти? (Які жахливі в мене оці «К», вони просто-таки викликають відразу, і все ж я їх пишу, вони, гадаю, дуже для мене характерні.) Як поводиться батько, коли я забалакую про Ф.
Уперше білого коня побачили одного осіннього дня на великій, але не дуже пожвавленій вулиці міста А. Він вийшов із під’їзду будинку, в дворі якого містилися великі склади експедиційного підряду, отож із воріт частенько з’являлися запряги, час від часу виводили й окремих коней, через те білий кінь особливо в очі й не впав. Але він не був з конюшні експедиційного підряду. Коня помітив робітник, який перед ворітьми тугіше обв’язував мотузком паку з товаром; він підвів очі від своєї роботи й глянув у двір - чи не вийде, бува, зараз услід за конем їздовий. Не вийшов ніхто, зате кінь, щойно ступивши на тротуар, грізно став дибки, викресав із бруківки іскри, і якоїсь миті навіть мало був не впав, але відразу підхопився й побіг риссю - не швидко й не повільно - майже безлюдною в цей сутінковий час вулицею вгору. Робітник вилаяв недбалих, на його
