кидається до мене і рвучко підіймає ш повітря.
- Я протестую! - кричу я й підношу руку. з
- Мовчи, - шепоче він мені на вухо. 2
Я усвідомлюю, що він будь-що, навіть удаючись до ганебнщ
трюків, хоче перемогти й постати перед дівчиною в усьому блиску.
- Він сказав мені, щоб я мовчав! - кричу я, повернувши голову до дівчини.
- От сволота! - тихо стогне чоловік, витративши на мене всю силу* Та все ж таки ще дотягує мене до канапи, вкладає долілиць, стаб коліньми мені на спину й, зачекавши, поки до нього повернеться мова| каже: - Ось він і лежить. ;
«Нехай тільки спробує ще раз», - хочу сказати я, та вже післі першого слова він так притискує моє плече до канапи, що доводиться замовкнути.
- Ну гаразд, - озивається дівчина, що тим часом сіла до мого стол; й перечитала початого листа, який там лежав. - Може, підемо вжей Бо він саме почав писати листа. :|
- Підемо чи не підемо, він однаково не писатиме його далі. Ході сюди. Ось помацай, приміром, його стегно, він же тремтить, як хвор звірина.
- А я кажу, облиш його й ходімо.
Чоловік вельми неохоче встає з мене. Я вже відпочив і тепер можу його віддубасити, але він напружує всі м’язи, щоб не дати мені підвестися. То тремтів він, гадаючи, що тремчу я. І тремтить ще й тепер. Але я даю йому спокій, адже поруч дівчина.
- Ви, мабуть, уже й самі склали думку про цю боротьбу, - кажу я дівчині, проходжу з поклоном повз неї й сідаю до столу писати листа далі. - То хто ж тремтить? - питаю я й, не починаючи писати, затримую ручку в повітрі на доказ того, що тремтів не я. Коли вони вже стоять на порозі, я, схилившись над листом, кидаю їм коротке «ад’ю», а тоді ще й хвицьнув ногою, щоб принаймні для себе відзначити прощання, яке ми заслужили, мабуть, обидва.
29 травня. Завтра до Берліна. Що я відчуваю - нервове піднесення чи справді впевненість і надійність? Якби ж то! Чи правда, що, коли вже один раз пізнаєш творчість, ніщо більш не піде прахом, ніщо не пропаде, хоч і рідко що сягне високих вершин? Чи не такий буде й примарний шлюб із Ф.? Дивний, хоча, якщо вдатись до спогадів, не зовсім невідомий мені стан.
Довго стояв із Піком біля воріт. Думав лише про те, як би скоріше звільнитися, адже нагорі мені вже приготовано на вечерю полуниці. Все, що я тепер про нього напишу, - ницість, адже я не даю йому нічого зрозуміти або задоволений, що він нічого не розуміє сам. Та поки я з ним походжаю, в його присутності є й моя вина, і тому те, що я про нього кажу, стосується й мене, навіть якщо не зважати на облуду, якої не позбавлене таке зауваження. .»
Будую плани. Пильно вдивляюся перед себе, щоб не втратити з очей вічка уявного калейдоскопа, в яке заглядаю. Змішую добрі й корисливі наміри, добрі тьмяніють, натомість барви корисливих стають іще соковитішими. Запрошую небо й
