землю взяти участь у моїх планах, але не забуваю й про маленьких людей, яких ще треба повитягати з бічних вуличок і які поки що для моїх планів знадобляться краще. Адже цс тільки початок, щоразу тільки початок. Я ще стою зі своєю бідою тут, але ззаду вже під’їздить величезний віз моїх планів, перший Невеличкий поміст підкочується мені під ноги, голі дівчата, мов на Карнавальних візках у чарівних краях, ведуть мене задом наперед Сходами вгору, я пливу в повітрі, бо пливуть дівчата, й підношу руку, вимагаючи тиші. Поруч зі мною квітують трояндові кущі, куриться фіміам, опускаються лаврові вінки, переді мною і наді мною розсипають Квіти, два трубачі, мовби витесані з каменю, грають у фанфари, Збігаються юрби простолюду, що їм дають лад вожаки, порожні, Гладенько витесані вільні місця, сяючи чистотою, темнішають, на них З’являється рух, вони переповнюються, я відчуваю, що зусилля людей досягли межі, і з власної волі й несподівано спритно роблю на своєму підвищенні трюк, яким багато років тому захоплювався в людини-змії: Повільно прогинаюся назад, - цієї миті небо силкується розверзтися, щоб показати якесь видіння, що нібито стосується мене, але зупиняється, - пропускаю голову й верхню частину тулуба поміж ніг і помалу знов постаю випростаною людиною. Чи було це найвище піднесення, приступне людині? Схоже, що так, бо я вже бачу, як з усіх брам землі, яка, широко розкинувшись, лежить глибоко піді мною, вилазять невеличкі рогаті чорти, повсюди метушаться, під їхніми ратичками посередині все ламається, їхні хвостики все змітають, ось уже півсотні хвостиків чепурять моє обличчя, земля під ногами розм’якає, я загрузаю однією ногою, потім другою, дівчачі крики супроводжують мене до самої глибини, куди я опускаюся сторчовою шахтою, такою самою завширшки, як моє тіло, проте безкінечно глибокою. Ця безкінечність на особливі звитяги не надихає, все, хоч би що я зробив, було б дріб’язкове, я безтямно падаю, і це - найкраще.
Лист Достоєвського до брата про життя на каторзі.
6 червня. Повернувся з Берліна. Був закутий, мов злочинець. Якби мене посадили десь у кутку в справжніх кайданах, приставили жандармів і тільки за таких умов дозволили дивитися на те, що діялось, це було б не жахливіше. І це були мої заручини, й усі силкувалися пробудити мене до життя, та, позаяк це не вдавалось, намагалися терпіти мене таким, який я є. Ф., щоправда, старалась найменше, і цілком справедливо, адже вона страждала найдужче з-поміж усіх. Те, що іншим здавалося простою формальністю, для неї було загрозою.
Вдома ми не могли всидіти жодної хвилини. Ми знали, що нас шукатимуть. Але ми втікали навіть увечері. Довкола нашого міста стояли пагорби. Ми вибиралися на ті пагорби, а коли збігали вниз, перескакуючи від дерева до дерева, всі вони аж тремтіли.
Поза ввечері в крамниці, незадовго до її закриття: руки в кишенях штанів, трохи нахилившись уперед, дивитися з глибини складу крізь розчинені навстіж двері на майдан. Мляві рухи службовців за бюрками. Хтось сяк-так перев’язує пакунок, хтось машинально стирає пил із коробок, хтось складає на купу використаний пакувальний папір.
Приходить знайомий і розмовляє зі мною. Всією своєю вагою я просто-таки налягаю на нього. Він запевцяє: багато хто про це каже, але я стверджую якраз протилежне. Він обґрунтовує свою думку.
Я замкнув крамницю, службовці, чужі люди, порозходилися, тримаючи капелюхи в руках. Червневий вечір, уже восьма година, однак надворі ще видно. Бажання прогулятися не було - у мене ніколи нема бажання прогулюватись, - але й додому йти не хотілося. Коли мій останній учень завернув за ріг, я сів перед замкненою крамницею на Землю.
' Повз крамницю проходив мій знайомий з молодою дружиною й побачив, що я сиджу на землі.
- Поглянь, хто тут сидить, - сказав він.
Вони поставали, й чоловік легенько поторсав мене, хоч я з самого початку спокійно дивився на нього.
