- Боже мій, чому ви тут так сидите? - запитала молода жінка.
- Я закрию свою крамницю, - промовив я. - Справи йдуть не надто Й погано, я навіть виконую свої зобов’язання - хоч і сяк-так, однак повністю. Але я не сможу далі зносити клопотів, не можу тримати в руках службовців, не можу розмовляти з клієнтами. Я вже завтра зранку не відчиню крамницю. Все добре обмірковано.
Я бачив, як чоловік намагається заспокоїти дружину, тримаючи обіруч її руку.
- Ну гаразд, - сказав він, - ви хочете відмовитись від своєї крамниці, ви не перший, хто це робить. Ми теж, - він перевів погляд на дружину, - зволікатимемо не довше, ніж ви. Як тільки наші статки Трохи виростуть і зможуть нас забезпечити, - хоч би швидше це сталося, - ми свою справу закриємо. Повірте, вона приносить нам задоволення не більше, ніж вам. Але чому ви сидите на землі?
- А куди ж мені йти? - відказав я. Звичайно, я знав, чому вони питають. їх сповнювало співчуття, подив, але й збентеження, проте я був зовсім не в змозі допомогти ще й їм.
Було вже за північ. Я сидів у себе в кімнаті й писав листа, що багато важив для мене, бо завдяки йому я сподівався дістати вигідну посаду за кордоном. З цим листом я звертався до одного знайомого, з яким тепер, після десятирічної перерви, хотів зв’язатися через одного нашого спільного товариша і в якому намагався оживити спогади про давноминулі часи й воднораз пояснити, як усе підштовхує мене покинути батьківщину і які великі надії я, не маючи інших широких добрих зв’язків, покладаю на нього.
Магістратський службовець Брудер78 повернувся з канцелярії додому аж близько дев’ятої вечора. Було вже зовсім темно. Дружина чекала його біля під’їзду, тримаючи на руках маленьку дочку.
- Як справи? - запитала вона.
- Дуже погано, - відповів Брудер, - ходімо в будинок, розповім тобі все там.
Щойно вони ввійшли до будинку, Брудер замкнув за собою вхідні двері.
- Де служниця? - спитав він.
- На кухні, - відповіла дружина.
- Це добре, ходімо!
У невисокій просторій кімнаті ввімкнули торшер, усі посідали, й Брудер промовив:
- Отже, справа стоїть так. Наші повсюди відступають. Бій під Рум- дорфом, як я зрозумів з достовірних повідомлень, що надійшли до муніципалітету, завершився цілковитою нашою поразкою. Більша частина військ уже покинула місто. Це поки що приховують, щоб у місті не дійшло до неконтрольованої паніки. Я гадаю, це не зовсім розумно, краще було б відверто сказати правду. Але обов’язок вимагає, щоб я мовчав. Звичайно, ніхто не може завадити мені сказати правду тобі. А втім, усі здогадуються про те, що діється, це видно скрізь. Люди замикають будинки, ховають, що тільки можна сховати.
Декотрі службовці муніципалітету стояли біля кам’яного парапету під вікном ратуші й дивилися на майдан унизу Остання частина ар’єргарду чекала там наказу відходити. То були молоді, високі червонощокі парубки, які стримували на туго напнутих повідках коней, що не хотіли стояти на місці. Перед ними неквапно проїздили верхи туди-сюди два офіцери. Вони
