вочевидь чекали якогось повідомлення й раз у раз відсилали кудись вершників, що стрімко зникали в одній із бічних вуличок, яка круто підіймалася від центрального майдану. Поки що жоден із них не повернувся.
До гурту край вікна підійшов службовець Брудер, ще молодий, але вже бородатий чоловік. Позаяк він був старший за чином і завдяки своїм здібностям користувався особливою повагою, всі чемно вклонились і пропустили його до парапету.
- Отже, це кінець, - промовив він, дивлячись на майдан. - Це надто очевидно.
- То ви гадаєте, пане раднику, - почав бундючний молодик, який, коли підійшов Брудер, навіть із місця не зрушив і тепер стояв до нього так близько, що обидва навіть не могли подивитись один одному в обличчя, - що битву програно?
- Цілком правильно. У цьому немає ніякого сумніву. Між нами кажучи, у нас погане командування. Нам доведеться спокутувати всілякі давні гріхи. Щоправда, тепер не час говорити про це, тепер кожен має подбати про себе. Адже ми стоїмо перед остаточною розв’язкою. Сьогодні ввечері гості вже можуть бути тут. Може, вони навіть не чекатимуть вечора, а з’являться тут через півгодини.
11 червня. Якось улітку я прийшов надвечір до одного села, де ще ніколи не бував. Мені впало в око, які тут широкі й просторі вулиці. Біля садиб повсюди рос^и високі старі дерева. Саме пройшов дощ, повітря було свіже, мені бсе дуже подобалось. І я спробував показати це людям, які стояли біля воріт і з якими я вітався; вони відповідали привітно, хоч і стримано. Я подумав, що добре було б тут заночувати, якщо пощастить знайти заїзд.
Я саме проходив уздовж високого, порослого зеленню муру однієї садиби, коли це в ньому прочинилися невеличкі двері, з них визирнуло троє облич, потім вони зникли, і двері причинились.
- Дивно, - мовив я вбік, немовби зі мною йшов іще хтось.
І справді, поруч зі мною - так наче щоб збити мене з пантелику, — стояв високий чоловік, простоволосий, без піджака, в чорній плетеній камізельці, й курив люльку. Я хутко оговтався й, нібито про його присутність уже знав, промовив:
- Двері! Ви теж бачили, як відчинились оті невеличкі двері?
- Бачив, - відповів чоловік. - Але чому це має викликати подив? То були орендаторові діти. Вони почули ваші кроки й визирнули подивитися, хто це так пізно ввечері тут ходить.
- Пояснення, звичайно, просте, - сказав я, всміхнувшись. - У чужого чоловіка все одразу викликає подив. Дякую вам. - І пішов собі далі.
Але чоловік рушив за мною. Власне, це мене й не здивувало, адже йому могло бути по дорозі зі мною, хоч це - не причина йти один за одним, а не поруч.
Я обернувся й сказав:
- Я цією дорогою дійду до заїзду?
