Це був звичайний занедбаний сад, як у великих селянських садибах, міцний кам’яний мур довкола залишав бажати кращого. Серед високої трави стояли рівними рядами відцвілі вкшні. Вдалині виднівся сільський будинок - довга одноповерхова будівля. Зробилося вже дуже темно; я був пізній гість; якщо той молодик на мурі обдурив мене, я міг опинитися в неприємному становищі. Дорогою до будинку мені ніхто не трапився, та, не доходячи кілька кроків до відчинених дверей, у першій кімнаті я побачив двох високих старих людей, чоловіка й жінку, вони сиділи поруч обличчям до дверей і їли з миски якусь кашу. У темряві я не розгледів більш нічого, тільки що на піджаку в чоловіка місцями щось поблискувало, наче золоте, - мабуть, ґудзики чи, може, ланцюжок від годинника.
Я привітався, а тоді, поки що не переступаючи порога, сказав:
- Я саме шукав у селі де переночувати, і один молодик, який сидів на мурі вашого саду, сказав, що тут, у садибі, за плату можна дістати нічліг.
Обоє старих постромляли ложки в кашу, порозтиналися на ослоні й мовчки повтуплювали в мене очі. Надто гостинною їхня поведінка не була. Тож я додав:
- Сподіваюся, мені сказали правду і я вас марно не потурбував. - Я це промовив дуже голосно, адже ті двоє, можливо, ще й недочували.
- Підходьте ближче, - озвався по хвилі чоловік.
Я послухався його тільки через те, що він був такий старий, а то я, звісно, наполіг би, щоб на моє відверте запитання він дав відверту відповідь. Принаймні я, переступаючи поріг, сказав:
- Якщо прийняти мене вам бодай трохи складно, то так і скажіть, я на цьому анітрохи не наполягаю. Піду собі до заїзду, мені цілком байдуже.
- Він так багато балакає, - тихо промовила жінка.
Це зауваження могло бути тільки образою, на мою чемність, отже, відповіли образою, але ж переді мною - стара жінка, захищатися мені не випадало. І саме ця беззахисність стала, мабуть, причиною того, що залишене без відповіді зауваження старої подіяло на мене гірше, ніж вона того заслуговувала. Я ніби відчув право на якийсь осуд - не тому, що так багато говорив, я ж бо справді сказав тільки най- необхідніше, а з інших причин, які стосувалися моєї особи безпосередньо. Я більш нічого не сказав, не став наполягати й на відповіді, помітив неподалік у темному кутку лаву, підійшов і сів. Старі знов заходилися їсти, із сусідньої кімнати вийшла дівчина й поставила на стіл запалену свічку. Тепер стало видно ще менше, ніж досі, все сховалося в темряві, тільки невеличке полум’я палахкотіло над трохи схиленими над столом головами двох старих. Із саду прибігло кількоро дітей, одне з них гепнуло на весь зріст на підлогу й зайшлося слізьми, решта поставали в кімнаті хто де, а старий промовив:
- Діти, йдіть спати.
Вони одразу збилися до гурту, те, що впало, ще схлипувало, хлопчик поруч зі мною смикнув мене за полу піджака, так мовби даючи знати, що і я маю йти з ними, я й справді вже хотів спати, отож підвівся й мовчки рушив з кімнати, як і належить дорослому, посеред зграйки дітвори, що голосно й дружно сказала: «Добраніч». Привітний маленький хлопчик вів мене за руку, тож я легко знаходив дорогу в темряві. Але ми дуже скоро дісталися до якоїсь драбини, вибралися нею нагору й опинились на горищі. Крізь невелике відчинене слухове вікно якраз виднівся вузенький серп місяця, і я відчув бажання ступити до вікна - моя голова ледве не витикалася з нього - і вдихати лагідне й усе ж таки прохолодне повітря. Під однією стіною на підлозі лежала солома, там було досить місця лягти й мені. Діти - їх було двоє хлопчиків і троє дівчаток, - регочучи,
