той досвід, який йому дає власне страждання, та коли такі товариші в біді починають своїм досвідом обмінюватись, у їхніх вустах він стає неймовірно різноманітним. «Такий уже ти вдався, - кажуть вони одне одному, - і, замість нарікати, дякуй Богові, що ти такий, бо якби був інакший, це накликало б на тебе таку чи таку біду, таку чи таку ганьбу». Звідки той чоловік про це знає? Якщо судити з його слів, він належить до того самого кола, що і його співрозмовник, і так само потребує, щоб його втішали. А люди одного кола завжди знають те саме. Нема й натяку на думку, якої той, кого втішають, не мав би проти того, хто втішає. Тим-то їхня розмова - це тільки поєднання самонавіювань, обмін побажаннями. То одне дивиться долі, а друге на птаха вгорі (така різниця між ними, коли вони спілкуються), а то їх об’єднує одна надія, і обоє, схиливши голову до голови, задивляються в безмежну небесну далечінь. Але своє становище вони усвідомлюють аж тоді, коли обоє опускають голову і на них падає той самий молот.
14 червня. Хода в мене спокійна, але в голові щось посмикується, а коли її легенько зачепить гілка, то відчуття страшенно неприємне. Є в мені спокій, є, як і в решти людей, упевненість, але якось воно все навиворіт.
19 червня. Хвилювання останніх днів. Спокій, що переходить до мене від д-ра В. Турботи про мене, які він бере на себе. Як вони перекинулись на мене, коли сьогодні о четвертій ранку я прокинувся після міцного сну. Рі^екоуо сііуасіїо81. Льовенштайн. Тепер грубий захопливий роман Сойки. Страх. Переконання, що Ф. потрібна.
Як ми, Отла і я, лютуємо з приводу людських взаємин.
Могила батька-матері82, в якій поховано й сина (Поллак, академік від торгівлі).
25 червня. З раннього ранку й дотепер, до сутінків, ходив туди- сюди в кімнаті. Вікно стояло навстіж, день видався теплий. Безугавно залітав гамір вузенької вулички. Поки снував у кімнаті, вивчив очима всі дрібниці довкола. Обмацав поглядом усі стіни. Розгледів до останнього завиточка малюнок і сліди старості на килимі. Багато разів виміряв четвертю стіл посередині. Не раз пошкірив зуби до портрета покійного чоловіка господині. Надвечір підійшов до вікна й сів на низьке підвіконня. И аж тепер уперше випадково спокійно подивився ніби збоку на кімнату й стелю. Нарешті, нарешті ця кімната, яка стільки разів від мене аж двигтіла, почала, якщо я не помилявся, рухатись. Спершу ознаки з’явилися на краях білої, оздобленої невиразними гіпсовими прикрасами стелі. Невеличкі шматочки тиньку відколупувалися й, мовби випадково, то тут, то там падали на підлогу з характерним стуком. Я випростав руку, в неї також упало кілька шматочків, і я, весь у напрузі, навіть не озираючись, викинув їх через плече надвір. Між місцями, де повідколупувався тиньк, ще не було жодного взаємозв’язку, хоч його вже можна було все ж таки вгадати. Та коли до білого кольору нарешті почав домішуватися блакитно-фіолетовий, що йшов з усе ще білої, просто-таки променисто-білої середини стелі, куди було вкручено жалюгідну електричну лампочку, я цю гру облишив. Колір - а може, то було світло, - весь час пульсуючи, проникав до країв, які тепер темнішали. Тепер було вже не до тиньку, який відскакував, немовби під натиском якогось дуже майстерно скерованого інструмента.
Та ось до фіолетового кольору від країв почав проникати жовтий, золотисто-жовтий. Але стеля, власне, не забарвлювалася. Кольори немовби робили її прозорою, здавалося, над нею зависли речі, які прагнуть пробитись, уже майже видно було, як проступають їхні обриси - то випростаної руки, то срібного меча, що погойдувався з боку в бік. Це стосувалося мене, сумніву не було; народжувалося щось таке, що мало мене визволити. Щоб усе підготувати, я скочив на стіл, вирвав зі стелі разом з латунним стрижнем лампочку й пожбурив її на підлогу, а тоді сплигнув туди й сам і відсунув стола із середини кімнати під стіну. Те, що мало з’явитися, могло спокійно опуститись на килим і повідомити мені те, що хотіло повідомити. Ледве я впорався зі своєю роботою, як стеля справді розверзлася. З величезної висоти - я хибно її визначив - на широких, білих шовковисто-лискучих крилах, у півтемряві повільно опустився ангел у блакитно-фіолетових шатах, повитий золотистими шнурками, з мечем у випростаній перед себе руці. «Виходить, ангел, - подумав я, - цілий день він підлітає до мене, а я про це у своїй зневірі й не здогадувався. Зараз він до мене забалакає». Я опустив погляд. Та коли я підвів його знов, ангел, хоч був іще й у кімнаті, висів досить високо під стелею, яка знову зімкнулась; але то був не живий ангел, а тільки розмальована дерев ’яна фігура з носа судна - такі висять на стелях у матроських тавернах. Оце й усе. Руків’я меча було зроблене так, що
