Вгорі, на останньому поверсі, у відчинених дверях квартири стояла моя стара мати зі свічкою в руці.
- Обережно, обережно! - крикнув я ще з передостаннього поверху. - Вони женуться за мною.
- Хто? Хто? - запитала мати. - Хто ж за тобою може гнатися, мій хлопчику?
- Шестеро чоловіків, - відповів я, захекавшись.
- Ти їх знаєш? - спитала мати.
- Ні, чоловіки чужі.
- Які ж вони з себе?
- Я не встиг їх розгледіти. В одного широка чорна борода, у другого великий перстень на руці, у третього червоний ремінь, у четвертого порвані на колінах штани, у п’ятого розплющене тільки одне око, а в шостого вишкірені зуби.
- Не думай більше про це, - промовила мати, - йди до кімнати й лягай спати, я постелила.
Мати, ця стара жінка, вже неприступна для всього живого, з лукавою зморшкою навколо рота, який бездумно повторює вісімдесятирічні дурниці. |
- Тепер спати?! - вигукнув я...
12 червня. Кубін. Жовтувате обличчя, ріденький, викладений при самому черепі чуб, в очах час від часу спалахує підбурливий блиск.
Вольфскель, напівсліпий, відшарування сітківки, мусить остерігатися впасти чи різко вдаритись, бо може випасти лінза, й тоді всьому край. Читаючи книжку, мусить тримати її перед самісіньким носом і кутиками очей намагається впіймати літери. Був із Мельхіором Лехтером в Індії, захворів на дизентерію, їв усе підряд, будь-які фрукти, що знаходив у пилюці на вулиці.
П. відпиляв на трупі срібний пояс цнотливості - відтрутив убік робітників, які той труп викопали, десь у Румунії, заспокоївши їх зауваженням, що нібито побачив коштовну дрібничку й хоче взяти її на згадку, розпиляв пояс і зірвав його з кістяка. Якщо десь у сільській церкві йому трапиться цінна Біблія, чи картина, чи сторінка, яку він хоче мати, він вириває з книжки, зриває зі стіни, з вівтаря що завгодно, кладе двогелерову монету як дарунок зі свого боку й заспокоюється. - Любов до гладких жінок. Фотографує кожну жінку, яку мав. Стос фотокарток, що їх показує кожному відвідувачеві. Сам сидить в одному кутку канапи, відвідувач - на відстані, в другому кутку. П. у його бік майже й не дивиться, проте щомиті знає, яку фотокартку той саме розглядає, й дає пояснення: то була стара вдова, то - дві служниці- угорки і т. ін. - Про Кубіна: «Так, майстре Кубіне, ви на піднесенні, через років десять-двадцять, якщо це триватиме й далі, ви досягнете такого самого становища, як у Байроса»80.
Лист Достоєвського до однієї художниці.
Життя суспільства рухається колом. Тільки люди, вражені тією самою недугою, розуміють одне одного. Об’єднані однаковими стражданнями, вони утворюють своє коло й підтримують одне одного. Вони ковзають уздовж внутрішнього краю свого кола, поступаються одне одному місцем чи обережно підштовхують одне одного в натовпі. Одне втішає другого, сподіваючись на зворотну дію свого втішання, а потім із пристрастю дістає насолоду від цієї зворотної дії. Кожне має лише
