що я надто втручаюся в справи цього дому, де особливої довіри до мене ніхто не виявив, та зрештою все ж Таки подався вслід за дітьми. Я чув, як десь попереду, зовсім неподалік, Лопотять їхні ноги, але в цілковитій темряві, та ще й у незнайомому місці я раз у раз спотикавсь, а один раз навіть боляче вдарився головою в стіну. Зрештою ми опинилися в тій самій кімнаті, де я на самому початку розмовляв із старими; там нікого не було, крізь усе ще відчинені двері було видно залитий місячним сяйвом сад.
- Вийди, - сказав я сам до себе, - ніч тепла, ясна, можна вирушити далі або ж заночувати просто неба. Безглуздо ж ганятися тут за дітьми.
Але я ганявся за ними й далі, не забирав навіть із горища свого капелюха, палицю й ранець. Одначе як діти бігали! Осяяну місячним світлом кімнату вони, як я добре бачив, перепурхнули в своїх розмаяних сорочках у два скоки. Мені спало на думку, що за брак гостинності в цьому домі я гідно віддячив тим, що розбуркав дітей, зчинив біганину в будинку, сам, замість спати, наробив гармидеру (кроків босих дітей було майже не чути за гупанням моїх важких чобіт) і навіть не знав, чим усе це ще скінчиться.
Раптом яскраво спалахнуло світло. У кімнаті з кількома вікнами навстіж - її двері саме розчинилися перед нами - за столом сиділа тендітна жінка й щось писала при світлі великого гарного торшера.
- Діти! - здивовано вигукнула жінка (мене вона ще не завважила, я зупинився в тіні перед порогом).
Діти поставили собача на стіл - вони, схоже, дуже любили жінку, раз у раз намагалися зазирнути їй в очі, одна з дівчаток схопила її руку й заходилася гладити, жінка не заперечувала, сливе не звертала на це уваги. Собача стояло перед нею на листі, якого вона саме писала, й тяглося до неї своїм тремтячим невеличким язичком, якого біля самісінького абажура було добре видно. Діти попросили в жінки дозволу зостатися тут і всіляко підлещуючись, щоб вона не заперечувала. Жінка не знала, що відповісти, вона підвелася, розвела руками, показала на ліжко й на тверду підлогу. Дітям було байдуже й, щоб спробувати, полягали просто на підлогу, де саме стояли; на хвильку запала тиша. Жінка, згорнувши на колінах руки й усміхаючись, дивилася згори вниз на дітей. Час від часу котресь із дітей підводило голову, та, побачивши, що й решта дітей лежать, знов лягало.
Одного вечора я повернувся з контори додому трохи пізніше, ніж звичайно, - один знайомий надовго затримав мене внизу біля воріт, - відчинив свою кімнату, думками весь іще в розмові, що крутилася переважно довкола громадських питань, почепив на гак пальто й уже хотів був рушити до умивальника, коли це раптом почув чиєсь уривчасте дихання.
Перше, що я зробив, це, низько нахиливши голову й проказуючи тихо, як молитву: «Божевілля! Божевілля!» - широкими кроками рушив до дверей, що вели до квартири моєї господині. Аж згодом я завважив, що ввійшов, не постукавши...
Було близько півночі. П’ятеро чоловіків заступили мені дорогу, шостий з-поза їхніх спин простяг руку, щоб схопити мене.
- Геть! - крикнув я й крутнувся на місці так, що всі повідскакували. Я відчував, що тут діють якісь закони, й, роблячи останні зусилля, вже знав, що вони візьмуть гору; я бачив, як усі чоловіки, попідіймавши руки, тепер повідлітали назад, здогадався, що наступної миті вони гуртом накинуться на мене, обернувся до дверей під’їзду - я стояв якраз навпроти них, - відімкнув замок, який піддався надзвичайно швидко, просто-таки сам, і подався темними сходами вгору.
