Щоденники 1910-1923

роздяглися під простирадлом, я впав на солому просто в одежі, адже я був серед чужих людей і навряд чи мав право сподіватися, що мені тут дадуть спокій. Спершись на лікоть, якийсь час я спостерігав дітвору, що гралася напівгола в кутку. Потім я відчув себе таким стомленим, що поклав голову на ранець, випростав руки, ковзнув ще поглядом по бантинах і заснув. Першої хвилини, коли я вже спав, мені ще здалося, ніби я чую, як один хлопчик вигукнув: «Тихо, він іде!», після чого до моєї вже згасаючої свідомості долинуло квапливе лопотіння ніжок дітей, що кинулися до свого лігва.

Я запевне проспав зовсім недовго, бо, коли прокинувся, місячне сяйво незмінно падало крізь вікно майже на те саме місце на підлозі горища. Я не знав, чому прокинувся, адже спав глибоко й без сновидінь. Раптом зовсім поруч, десь біля вуха, я завважив геть невеличкого волохатого собачку, одного з тих огйдних кімнатних собачок з досить великою головою, Цорослою кучерявою шерстю, в яку обережно, немов прикраси, вславлено очі й писок з якогось безживного, мовби рогового, матеріаііу. Як опинилося в селі це міське собача? Чого воно вештається серед ночі в будинку? Чому стоїть біля мого пуха? Я пирхнув на нього, щоб прогнати його, - може, з ним гралися діти, й воно просто випадково приблукало до мене. Мого пирхання ноно злякалось, але не втекло, а тільки повернулося, стало на кривенькі лапки, демонструючи своє хирляве й маленьке, особливо проти великої голови, тільце. Позаяк воно поводилось так само спокійно, я вирішив спати далі, але не міг заснути, бо просто перед моїми заплющеними очима в повітрі весь час погойдувалося собача з вибалушеними очицями. Це було нестерпно, я не міг залишати тварину поруч, отож підвівся й узяв її на руки, щоб винести. Але таке сумирне доти собача заходилося пручатись і спробувало схопити мене кігтями. Тож довелося приборкати і його лапки; зробити це було, звичайно, дуже легко, адже всі чотири я міг утримати в одній руці.

-  Отак-о, собачко, - мовив я згори вниз до збудженої голівки, на якій здригалися кучерики, й ступив із тваринкою на руках у темряву, шукаючи дверей. Аж тепер мені впало в око, яке тихе собача, - воно не гавкало, не скавучало, я тільки відчував, як у всіх його жилах шалено пульсує кров. Ступивши кілька кроків - собача поглинуло всю мою увагу, і я втратив пильність, - я наштовхнувся на сонну дитину й страшенно розлютився. На горищі тепер було зовсім темно, світло крізь невеличке слухове вікно вже ледве пр^сотувалось. Дитина простогнала, я хвилю постояв, навіть не забравши назад носака своєї ноги, щоб жодним зайвим порухом не розбуркати дитину зовсім. Та було вже пізно, я побачив раптом, як довкола підводяться в білих сорочках діти, немовби змовившись, немовби на команду, моєї вини В цьому не було, я розбудив тільки одну дитину, навіть не можна сказати, що розбудив, а тільки трохи потривожив, від цього діти не Прокидаються. А вони взяли й усі попрокидались.

-  Чого вам, діти? - спитав я. - Спіть собі, спіть.

•      - Ви щось несете, - сказав один хлопчик, і всі п’ятеро заходились

Мене обшукувати.

і - Так, - відповів я, адже приховувати мені не було чого - якщо діти хотіли винести собача самі, то тим краще. - Я несу надвір оцього собаку. Він не давав мені спати. Не знаєте, чий він?

-  Пані Крустер.

Принаймні таке ім’я, як мені здалось, я почув з їхніх плутаних, нерозбірливих, сонних вигуків, з якими вони зверталися не до мене, І скоріше одне до одного.

-  А хто ця пані Крустер? - поцікавився я, але не почув від збуджених дітей більше жодної відповіді.

Одне з них узяло в мене з рук собача, яке тепер зовсім принишкло, їй подалося з ним геть, а решта поспішили вслід.

Зоставатися там самому не хотілося, сон також розвіявсь, якусь мить Я ще вагавсь, мені здавалося,