- Це неправда! - вигукнув я вже всоте. - Я не крав! Це помилка або наклеп! Не чіпайте мене!
- Більше жодного слова, - сказав шеф. - Ви йдете.
Ми стояли вже біля скляних дверей, учень, що вибіг надвір заздалегідь, поквапно відчинив їх, зустрічний гамір вулиці, хоч і досить віддаленої, примусив мене виразніше усвідомити ситуацію; я зупинився на порозі, вперся ліктями в клуби і якомога спокійніше, хоч дух мені геть перехопило, промовив:
- Я хочу взяти свого капелюха.
- Забирайте йот, - сказав шеф, ступив кілька кроків назад, узяв у продавця Ґрасмана - той перехилився через бюрко - капелюха, хотів був кинути його мені, але схибив, та й жбурнув надто сильно, тож капелюх пролетів повз мене й упав просто на вулицю.
- Тепер капелюх ваш, - сказав я й вийшов надвір.
І ось я безпорадно стояв на вулиці. Я вкрав, поцупив із крамничної каси п ’ятиґульденову купюру, щоб увечері піти із Софі до театру. Вона туди зовсім не хотіла, через три дні мала бути платня, і тоді я мав би власні гроші, до того ж крадіжку я вчинив безглуздо, серед білого дня, з-під вікна конторки, де сидів шеф і дивися крізь шибку на мене.
- Злодій! - закричав він і вискочив з контори.
( - Я не крав, - було моє перше слово, але п’ятигульденова купюра
рґриміла в моїй руці, а каса залишилася відчинена.
І Нотатки про подорож зробив в іншому зошиті. Невдало почав працювати над кількома речами. Але я не згортаю рук, незважаючи на (безсоння, головний біль, загальну слабість. Щоправда, довелося зібрати останню життєву снагу. Я завважив, що уникаю людей не для того, щоб спокійно жити, а для того, щоб спокійно померти. Та я чинитиму опір.
ЗО липня. Я стомився служити на чужих підприємствах і відкрив власну невеличку паперову крамницю. Позаяк коштів я мав не багато, а сплатити майже все довелося готівкою...
Я шукав поради, впертості я не виявляв. То була не впертість, коли я із судомно перекошеним обличчям і розпашілими від запалу щоками нишком сміявся над тим, хто, сам про те не здогадуючись, давав мені якусь пораду. Це була напружена увага, готовність сприймати, хвороблива відсутність упертості.
Директор страхового товариства «Успіх» завжди був украй невдово- лений своїми службовцями. Певно, кожен директор невдоволений своїми службовцями, різниця між службовцями й директором надто велика, щоб її можна було нівелювати самими директорськими наказами та простим послухом службовців. Лише взаємна ненависть породжує таке нівелювання й надає всій справі завершеності.
Бауц, директор страхового товариства «Успіх», із сумнівом дивився на чоловіка, що стояв перед його письмовим столом, намагаючись улаштуватися на роботу в товаристві. Час від часу Бауц зазирав до чоловікових паперів, що лежали на столі перед ним.
