притиснувшись до нього.
12 серпня. Зовсім не спав. Пополудні три години тупо, без сну лежав на канапі, вночі те саме. Але це не повинно стати мені на заваді.
15 серпня. Вже кілька днів пишу89, от якби так тривало й далі. Тепер я не такий захищений і не такий захоплений роботою, як два роки тому, але в житті з’явився сенс, моє розмірене, пусте, безглузде існування неодруженого має якесь виправдання. Я знов можу провадити розмови з самим собою і не втуплюю так погляд у цілковиту порожнечу. Тільки на цьому шляху на мене чекає одужання.
Колись у житті - це було багато років тому - я служив на невеликій залізничній вітці в глибині Росії. Таким самотнім, як там, я не був ніколи. З різних причин, про які тут не варто згадувати, я тоді шукав саме таке місце, і що дужче мене облягала самотність, то краще мені було, і я й тепер не хочу на це нарікати. От тільки перший час я не знав, до чого докласти рук.
Ту вітку почали прокладати, либонь, для якихось господарських потреб, але коштів забракло, будівництво зупинилось, і залізниця, замість потягтися до Кальди, найближчого до нас, розташованого за п’ять днів їзди машиною більшого населеного пункту, добігла кінця біля невеличкого селища, в самісінькій глухомані, звідки до Кальди ще треба було їхати цілий день. Та навіть якби вітку довели до самої Кальди, вона ще хтозна й доки залишалася б нерентабельною, позаяк весь проект виявився хибним; той край потребував шосейних доріг, а не залізниць, до того ж у тому стані, в якому вітка опинилася тепер, вона взагалі була не потрібна; два потяги, що ходили щодня, транспортували вантажі, які можна було перевезти невеликим возом, а пасажирами були лише кілька найманих польових робітників улітку. Але покинути її остаточно не хотіли, бо все ще сподівалися, що, коли ?Она працюватиме, то пощастить десь роздобути кошти на подальше будівництво. На мій погляд, це була не стільки надія, скільки відчай і лінощі. Поки був рухомий склад та вугілля, залізницю експлуатували, Кільком робітниками нерегулярно й неповністю видавали платню, так ніби це була милостиня, а загалом чекали краху всього цього заміру.
На цій залізниці я й служив, а мешкав у дерев’яній хижі - вона залишилася там іще відтоді, як тягли вітку, й тепер була воднораз і станційним приміщенням. У ній була тільки одна кімната, де для мене поставили піл і бюрко - щоб можна було писати. Над бюрком висів телефонний апарат. Коли навесні я туди приїхав, один потяг проїздив повз станцію дуже рано - згодом розклад змінився, - а часом траплялося, що котрийсь пасажир приходив на станцію, коли я ще спав. Він, звісно, не залишався просто неба - ночі там до самої середини літа холодні, - а стукав, я відчиняв, і тоді частенько бувало, що ми годинами правили теревені.
Я прихилився до тамтешніх людей дужче, ніж гадав. Якогось постійного спілкування в нас, звичайно, не було. До кожного з п’яти сіл, з якими я міг би підтримувати зв’язки, і від самої станції, й від решти сіл було по кілька годин ходи. Відходити від станції надто далеко я не важився, якщо не хотів утратити своєї посади. А цього я зовсім не хотів, принаймні на перших порах. Отож ходити до сіл сам я не міг, і мені залишалося спілкуватись із пасажирами чи з людьми, які не боялися далекої дороги й вибирались навідати мене. Такі люди знайшлися вже першого місяця, та хоч які привітні вони були, я дуже скоро здогадався, що приходили вони тільки для того, щоб спробувати зі мною про щось домовитись; а втім, своїх намірів вони анітрохи й не приховували. Вони приносили різноманітні товари, і спершу я, поки мав гроші, скупляв звичайно майже все поспіль, такий радий був цим людям, надто окремим із них. Щоправда, згодом я почав купляти менше, зокрема й через
