- Один веде гарних коней, другий, з обличчям, яке звичайно незворушне й неодмінно викликає довіру, лежить у траві й кінчиком язика водить по губах.
Я виявляю в собі саму дріб’язковість, нерішучість, заздрість і ненависть до тих, хто воює, і палко бажаю їм усіляких лих.
З погляду літератури доля моя дуже проста. Прагнення змалювати моє сповнене мрій внутрішнє життя відсунуло вбік, зробило несуттєвим усе інше, яке в жахливий спосіб занепадало і занепадає й досі. Ніщо інше ніколи не може мене вдовольнити. Та хтозна, чи стане моєї снаги для того змалювання, може, вона вже навіки вмерла, може, вона все ж таки оживе ще раз, хоч мої життєві обставини їй і не сприяють. Отож так я й хитаюся з боку в бік, раз у раз злітаю на гірську вершину, але ні на мить не годен там утриматись. Інші також хитаються з боку в бік, але хитаються в низинах, та й снаги у них більше; щойно вони починають падати, як їх підхоплює родич, що для цього й ступає поруч. А я хитаюся з боку в бік там, угорі, це, на жаль, не смерть, а вічні муки загину.
Патріотична процесія. Промова бургомістра. То завмирає, то чується знов, і німецький вигук: «Хай живе наш улюблений монарх, ура!» Я стою разом з усіма, погляд у мене лютий. Ці процесії - одне з найогидніших явищ, що супроводжують війну. їх влаштовують торговці-євреї - то німецькі, то чеські, - які, правда, собі в цьому признаються, але ніколи не могли накричатися так гучно, як тепер. Звичайно, процесії багатьох захоплюють. Організовані вони добре й проходитимуть щовечора, а завтра, в неділю, двічі.
7 серпня. Все ж таки кожного тлумачиш на свій лад, навіть якщо ти не маєш ані найменшого видимого хисту індивідуалізувати. «Л. із Бінца» тицьнув у мій бік тростиною, щоб привернути до себе увагу, й злякав мене.
Впевнені кроки у школі плавання.
Учора й сьогодні написав чотири сторінки; їхню вбогість важко перевершити.
Страхітливий Стріндберґ. Ця лють, ці сторінки, добуті в бою навкулачки.
Хоровий спів у шинку навпроти. - Я щойно підійшов до вікна. Заснути, здається, не пощастить. З розчинених скляних дверей долинає гучна пісня. Заспівує дівочий голос. Це невинні пісні про кохання. Мені так хочеться, щоб з’явився поліцейський. Він і з’являється. На мить зупиняється біля дверей і прислухається. Потім гукає:
- Господаре!
- Войтішку88, - чується дівочий голос.
З якогось закутня вискакує чоловік у штанях і сорочці.
- Причиніть двері. Кому охота слухати ваш гармидер?
- О, прошу, прошу, - каже господар і влесливими, запобігливими рухами, так мовби догоджає дамі, спершу причиняє за собою двері, потім відчиняє їх, щоб прослизнути, й причиняє знов.
Поліцейський (чию поведінку, особливо злість, важко збагнути, адже йому ці співи не заважають, навпаки, вони тільки скрашують його нудну службу) йде собі, а в співаків охота співати зникає.
11 серпня. Уявив собі, нібито залишився в Парижі, йду містом попідруч із дядьком, щільно
