Чоловік зупинився й відповів:
- Заїзду в нас немає, чи то пак він то є, але жити в ньому не можна. Належить він громаді, а вона ще багато років тому, позаяк він нікому не був потрібний, віддала його одному старому каліці, про якого мусить дбати й досі. Він із дружиною й хазяйнує тепер у заїзді і то так, що там несила повз двері пройти, таким звідти несе смородом. А в залі до того брудно, що можна послизнутися. Таке убозтво, ганьба для села, ганьба для громади.
Мені кортіло заперечити чоловікові, до цього спонукав увесь його вигляд - оте, по суті, худорляве обличчя, жовтувачі, мов'обтягнені шкірою, й запалі щоки, а також чорні зморшки, що з кожним порухом шелеп починали грати на всьому обличчі.
- Он як, - озвався я, вже не виказуючи свого подиву з приводу цих обставин, і додав: - Але я там-таки зупинюся, бо вирішив усе ж заночувати тут.
- Тоді звісно, - поквапно кинув чоловік, - але до заїзду вам треба йти оцим шляхом. - І показав рукою в той бік, з якого я прийшов. - Дійдете до рогу й завернете праворуч. Там одразу побачите вивіску. Ото й буде заїзд.
Я подякував за підказ і знов поминув чоловіка; тільки цього разу нін оглянув мене особливо пильно. Може, він послав мене і не в той бік, але тут я, звичайно, був безпорадний, принаймні він не збив мене з пантелику ні тим, що примусив тепер пройти повз нього, ні тим, що так підозріло швидко забув про своє попередження щодо заїзду. Заїзд мені показав би й хтось інший, а що він брудний, то один раз я можу переночувати й у бруді, аби лиш наполягти на своєму. До того ж вибір я мав не надто великий, стояли вже сутінки, сільські вулиці після дощу розвезло, а до сусіднього села було ще далеко.
Я вже поминув чоловіка й мав намір більш про нього не думати, коли це почув жіночий голос, що звертався до того чоловіка. Я обернувся. З темряви під кількома платанами виступила рівна, висока жінка. Її спідниця відливала жовтувато- бурим полиском, голову й плечі покривала чорна хустка грубого плетіння.
- Іди вже додому, - сказала вона чоловікові. - Чого ти не йдеш?
- Іду вже, - відповів він. - Зачекай хвилинку. Я хочу тільки по-* дивитися, що цей чоловік тут робитиме. Він чужий. Вештається тут без ніякого діла. Ти тільки поглянь.
Він говорив про мене так, ніби я глухий чи не розумію його мови^ Щоправда, мені не дуже й важило те, що він каже, та було б, звісно ж* прикро, якби він почав розпускати про мене в селі всілякі плітки. Отож я промовив до жінки:
- Я тут шукаю заїзд, оце й усе. Ваш чоловік не має рації, коли та^ каже, й створює, можливо, у вас про мене хибну думку.
Але жінка майже й не глянула в мій бік, а підійшла до свогс| чоловіка - я слушно здогадався, що він таки її чоловік, адже взаєминЦ між ними були природні й невимушені, - поклала руку йому на плече й промовила: ;
-Якщо вам щось треба, то балакайте не зі мною, а з моїм чоловіком:
- Мені зовсім нічого не треба, - відказав я, лютий через таке став-! лення до мене. - Я до вас ніякого діла не маю, не майте й ви до мене| Це єдине моє прохання.
Жінка рвучко хитнула головою - це я в темряві ще помітив, але§ виразу її очей уже не видно було. Очевидно, вона хотіла
