зовсім рівнинна. Коли я відходив настільки, що хижа вже тільки мріла вдалині, часом унаслідок оптичного обману я бачив, як у бік хижі рухаються численні чорні цятки. Це були цілі юрби, цілі стовпища.
Та іноді й справді хтось приходив, і тоді я, розмахуючи кайлом, увесь довгий шлях назад біг.
Надвечір я, попоравши роботу, остаточно забирався до хижі. Звичайно о такій порі ніхто не приходив, позаяк повертатися вночі до села було не зовсім безпечно. Довкола вештався всілякий набрід, але то були не місцеві жителі, а щоразу якісь інші люди, хоч декотрі з них іноді й з’являлися знов. Більшість із них я бачив, відлюдна станція привертала їхню увагу, але ті люди, власне, нічим не загрожували, хоч обходитися з ними треба було й суворо.
Тільки вони й могли потривожити мене в ці довгі сутінки. Звичайно я лежав на полу, не думав про минуле, не думав про залізницю, наступний потяг мав пройти аж між десятою й одинадцятою вечора, одне слово, я не думав геть ні про що. Час від часу я читав стару газету, яку мені кидали з потяга, в ній писалося про скандальні історії в Кальді, які мене, може, й зацікавили б, але з окремих чисел я нічого не міг зрозуміти. Крім того, у кожному числі друкували продовження роману під назвою «Помста командира». Той командир, що завше носив при боці кинджал, а в особливих випадках навіть брав його в зуби, якось мені навіть приснився. А втім, багато читати я не міг, бо швидко темніло, а гас чи лойові свічки були надто дорогі. Залізниця виділяла мені на місяць лише півлітра гасу - щоб увечері якихось півгодини підтримати сигнальний вогонь для потяга, але той гас у мене виходив ще задовго до кінця місяця. Та цей вогонь і не потрібний був, і згодом я й геть перестав його запалювати, принаймні в місячні ночі. Я цілком слушно передбачив, що, як скінчиться літо, гас знадобиться мені аж- аж-аж. Тож у кутку хижі я викопав яму, поставив туди старий просмолений бочонок з-під пива й щомісяця виливав у нього заощаджений гас. Усе це я накрив соломою, і ніхто нічого не помічав. Що дужче смерділо в хижі гасом, то більше задоволення я відчував; смерділо так через те, що бочонок був із старих потрісканих клепок, які просякли гасом. Потім я задля безпеки закопав бочонок за хижею, позаяк одного разу інспектор заходився вихвалятися переді мною коробкою воскових сірників, а коли я спробував їх випросити, заходився черкати сірник за сірником і підкидати їх у повітря. Нам обом, а надто гасу, загрожувала справжня небезпека, і я врятував становище тим, що схопив його й душив поти, поки він випустив сірники з рук.
У вільні хвилини я часто замислювався про те, як забезпечити себе на зиму. Коли вже тепер, у теплу пору року, я мерз, - а так тепло, як цього року, казали люди, вже не було багато років, - узимку справи мої будуть зовсім кепські. Гас я призбирував просто з примхи; якби я був розважливіший, то запасся б на зиму багато чим іншим; адже в тому, що суспільство про мене не дуже подбає, не було жодного сумніву, але я надто легковажив чи, краще сказати, я не легковажив, а просто мені було до себе надто байдуже, щоб докладати особливих зусиль самому. Тепер, коли стояла тепла пора року, мені велося стерпно, я залишав усе, як є, й нічого не робив.
Одна зі спокус, що привела мене на цю станцію, була можливість полювати. Мені казали, що в цій місцевості надзвичайно багато дичини, і я вже домовився про рушницю, яку мені пришлють, щойно я відкладу трохи грошей. Але тепер виявилося, що дичини, на яку можна полювати, і сліду нема, водяться тут нібито лише вовки та ведмеді, у перші місяці я їх не бачив, а крім того, тут були якісь дивні великі пацюки, які потрапили мені на очі одразу, - вони цілими зграями, немовби гнані вітром, ганяли на полях. А ось дичини, якій я так радів наперед, не було. Люди мені не збрехали, багата на дичину місцевість таки була, тільки до неї ще треба було їхати три дні, - мені й на гадку не спадало, що в цих краях, на сотні кілометрів безлюдних, вказати з точністю місце було просто неможливо. Принаймні поки що рушниця мені не була потрібна, і я міг тратити гроші на щось інше; щоправда, на зиму я таки мав обзавестися рушницею і регулярно відкладав на неї гроші. А для пацюків, що іноді нападали на мої харчові припаси, досить було й довгого ножа.
На перших порах, коли ще все викликало в мене цікавість, одного разу я наштрикнув такого пацюка й почепив перед собою на рівні очей на стіні. Невеликих тварин можна добре розгледіти лише тоді, коли тримаєш їх перед собою на рівні очей; коли нахиляєшся й розглядаєш їх на землі, то уявлення від них дістаєш фальшиве й неповне. Найдивовижніше в цих пацюків - кігті, великі, трохи загнуті, але на кінчиках усе ж таки загострені; такими кігтями добре рити землю. В останніх корчах пацюк, що висів переді мною на стіні, випростав кігті, що за життя вочевидь суперечило його природі, й вони
