зробилися схожі на невеличку руку, простягнену комусь назустріч.
Загалом ці тварини надокучали мені не дуже, тільки вночі іноді будили, з лопотінням пробігаючи по твердій землі повз хижу. І коли потім я підводився з постелі й запалював воскову свічку, то десь у щілині між дошками бачив застромлені знадвору пацючі кігті, що гарячково гребли. То була геть марна робота, бо пацюк, щоб вигребти для себе достатньо велику нору, мав би працювати цілими днями, а він утікав, щойно займався ранок; і все ж пацюк працював, мов робітник, що знає свою мету. І робив ту роботу добре, бо хоч із під його кігтів вилітали лише ледве помітні грудочки, але марно кігтів у хід він, либонь, не пускав. Вночі я часто спостерігав за такою роботою, поки ця картина присипала мене своєю методичністю й спокоєм. Тоді я вже не мав сили загасити свічку, і вона ще якийсь час горіла, присвічуючи пацюкові в його роботі.
Якось теплої ночі я знов почув дряпання кігтів і, не запалюючи свічки, обережно вийшов надвір, щоб побачити саму тварину. Пацюк низько нахилив голову з гострим писком, майже затиснувши його між передніми лапками, щоб якомога ближче під ступитись до дерева і якомога глибше стромити під нього кігті. Можна було подумати, що хтось схопив ті кігті в хижі й намагається затягти всередину всю тварину, така вона була напружена. Але всьому поклав край один удар ногою, яким я вбив пацюка. Я не мав права допускати, щоб на моїх очах, коли я не сплю, було здійснено напад на хижу - на все, що я мав.
Щоб захистити хижу від пацюків, я позатикав усі щілини соломою й клоччям і щоранку оглядав усю долівку. Також я поклав собі усю долівку вкрити дошками - адже це була просто добре втрамбована земля, - що дало б користь і взимку. Один дядько із сусіднього села - звали його Єкоц - уже давно обіцяв мені принести для цього діла гарних сухих дощок, я не раз пригощав його тільки за саму обіцянку, він і не зникав надовго, приходив щодва тижні, часом йому навіть доводилося відсилати щось потягом, але дощок він не приносив. На це дядько мав усілякі відмовки, здебільшого казав, нібито сам надто старий, щоб перти такий тягар, а в його сина, який мав принести дошки, саме повно роботи в полі. Єкоц, за його словами, - і так воно, певно, й було, - мав уже за сімдесят років, проте це був здоровенний, ще дуже кремезний чоловік. Крім того, він весь час придумував нові відмовки й іншим разом уже розповідав про те, як важко дістати саме такі завдовжки дошки, які мені потрібні. Я не наполягав, мені ті дошки й не потрібні були, адже це сам Єкоц наштовхнув мене на думку вкрити долівку дошками, може, так буде зовсім і не краще, одне слово, я спокійно вислуховував, що бреше старий. І завжди вітався словами: «Дошки, Єкоце!» Він одразу починав мало не белькотати вибачення, називаючи мене то інспектором, то капітаном, то всього лиш телеграфістом, обіцяв не тільки приставити на днях дошки, а й за допомогою сина та кількох сусідів знести всю хижу й замість неї поставити міцний будинок. Я слухав доти, доки вже стомлювався, потім випихав його за двері. Вже стоячи на порозі, він, щоб засягти прощення, здіймав свої нібито кволі руки, якими насправді міг задушити здорового чоловіка. Я знав, чому він не приносить дощок, - він гадав, що ближче до зими вони стануть мені ще потрібніші і я за них більше заплачу, крім того, поки дошки ще в нього, він для мене цінніший. Дядько, звісно, був не дурний і розумів: я знаю, що в нього на думці, та, позаяк я тим, що знав, не користався, він вважав це своєю перевагою і про неї дбав.
Проте всім своїм зусиллям, спрямованим на те, щоб уберегти хижу від пацюків і забезпечити себе на зиму, довелося покласти край, коли я - перша чверть року моєї служби тут добігала кінця - серйозно захворів. Доти багато років мене обминали всілякі болячки, навіть легке нездужання, але цього разу я таки захворів. Почалося з глибокого кашлю. За годин дві ходи від станції протікав невеличкий струмок, з якого я звичайно набирав про запас бочку води й привозив її на візку. Частенько я там і купався і як наслідок підхопив кашель. Його напади стали такі сильні, що я весь аж корчився, щоразу думаючи, що цього кашлю вже не витримаю, якщо не скорчусь і не зберуся так на силі. Я гадав, мій кашель викличе жах у залізничників з потяга, але вони його знали й називали «вовчим». Відтоді в кашлі мені почало вчуватися завивання. Я сидів на ослінчику перед хижею й виттям зустрічав потяга, так само як і виттям його проводжав. Вночі я, замість лежати, стояв навколішки на полу й притискав до обличчя шкуру, щоб того завивання бодай не чути. Я напружено чекав, поки якась важлива кровоносна судина лусне й покладе всьому край. Але нічого такого не ставалося, ба більше, через кілька днів кашель минув. Є такий чай, яким його лікують, один машиніст обіцяв той чай привезти, але пояснив, що пити його можна аж на восьмий день після того, як почався кашель, а то чай не допоможе. На восьмий день машиніст і справді привіз чай, і я
