пригадую, що, крім залізничників з потяга, до мене в хижу зайшли й пасажири, двоє молодих селян, бо почути перший напад кашлю після випитого чаю - це, мовляв, добра при- звістка. Я випив, перший ковток ще викашляв в обличчя присутнім, а тоді справді одразу відчув полегкість, щоправда, в останні два дні кашель уже почав улягатися сам. Але лихоманка не минала.
Ця лихоманка мене дуже виснажила, я геть знесилився, траплялось, чоло зовсім несподівано вкривалося потом, я починав усім тілом тремтіти й мусив тут-таки, хоч би де був, лягти й перечекати, поки знову прийду до тями. Я добре відчував, що мені стає не краще, а гірше, і що конче треба їхати до Кальди й перебути там кілька днів, поки мій стан поліпшиться.
21 серпня. Почав з такими надіями, й усі три історії відкинули мене назад, сьогодні найдалі. Мабуть, найкраще буде, коли за «російське оповідання» я завжди братимуся тільки після «Процесу». З цією смішною надією, що спирається вочевидь лише на звичну фантазію, я знов приступаю до «Процесу». - Зовсім марно це не було.
29 серпня. Кінцівка одного розділу не вдалася, інший розділ, непогано розпочатий, я навряд чи зможу або, скоріше, цілком напевно не зможу писати далі так добре, а тоді, вночі, це вдалося б мені запевне. Але я не маю права сам себе покинути, я зовсім сам.
30 серпня. Холодно й порожньо.
За чверть до другої ночі. Напроти плаче дитина. Раптом у тій самій кімнаті лунає чоловічий голос, та так близько, немовби чоловік стоїть під моїм вікном. «Краще вилетіти з вікна, ніж слухатиму оце й далі». Він знервовано бурчить іще щось, жінка намагається мовчки, тільки шикаючи, знов приспати дитину.
1 вересня. У стані цілковитої безпорадності ледве написав дві сторінки. Сьогодні я відступив далеко назад, хоча і добре спав. Та я знаю, що не повинен опускати руки, якщо хочу, подолавши щонайглибші страждання, викликані пригніченою вже самим моїм способом життя творчістю, здобути більшу свободу, яка, можливо, мене чекає. Колишнє отупіння, як я помічаю, минуло ще не зовсім, а холод у серці, мабуть, уже ніколи й не мине. Те, що мене вже не відлякують жодні приниження, може так само означати безнадію, як і викликати надію.
13 вересня. Знов заледве дві сторінки. Спершу я гадав, туга з приводу поразок Австрії і страх перед майбутнім (страх, що в основі своїй здається мені смішним і воднораз ницим) не дасть мені писати взагалі. Цього не сталося, мене тільки раз у раз поймає заціпеніння, і я раз у раз мушу його долати. Для самої туги в мене досить часу й без писання. Роздуми, пов’язані з війною, нестерпні, вони шматують мене з усіх боків і нагадують колишні тривоги у зв’язку з Ф. Я не в змозі зносити тривоги і, мабуть, для того й створений, щоб від них загинути. Коли я достатньо ослабну, - а чекати цього вже, либонь, не довго, - досить буде, певно, найменшої тривоги, щоб вибити мене з колії. Звичайно, я, усвідомлюючи таку перспективу, можу знайти спосіб якомога відтягти біду. Щоправда, хоч я й напружив усі сили ще не дуже ослабленого на той час організму, я погано впорався зі своїми тривогами, пов’язаними з Ф., але тоді писання вельми допомогло мені лише на початку, а тепер я вже не хочу позбутися цієї допомоги.
7 жовтня. Узяв на тиждень відпустку, щоб зрушити з місця роман. До сьогодні, - а сьогодні середа, ніч, у понеділок моя відпустка закінчується, - зробити це не пощастило. Писав мало й слабенько.
Щоправда, я вже й минулого тижня був на спаді, але навіть не міг передбачити, що стане так погано. Чи дають ці три дні підставу зробити висновок, що жити без контори я не гідний?
