на два дні, поки з Відня надійде її білизна, а з огляду на загрозу холери приймати вживані речі назад не дозволяли.
Пані Люстіґ із купою різних завбільшки дітей і з невеличкою, зухвалою, самовпевненою жвавою сестрою. Вона так довго порпається серед дитячих речей, що пані Брод кричить на неї: «Або нарешті беріть оце, або взагалі нічого не дістанете». Але пані Люстіг відповідає ще гучнішим криком і робить на завершення широкий, нестримний жест: «Мігдуе93 дорожча, ніж це ганчір’я гамузом».
25 листопада. Бездонний відчай, підвестися не в змозі, вгамуватись я можу, тільки натішившася стражданнями.
ЗО листопада. Не можу більш писати. Я дійшов останньої межі, перед якою мені, можливо, знов доведеться сидіти роками, щоб потім, можливо, почати ще одну річ, яка знов залишиться незавершеною. Ця доля мене переслідує. І знов я холодний і безголовий, зосталася тільки стареча любов до цілковитого спокою. І, мов тварина, що геть відбилася від людських рук, я знов підставляю шию й хочу спробувати ще раз дістати на цей час Ф. І я таки спробую це зробити, якщо мені не стане на заваді відраза до самого себе.
2 грудня. Пополудні з Максом і Піком у Верфеля. Читав їм «У виправній колонії», не зовсім невдоволений, за винятком надто очевидних, невиправних помилок. Верфель [читав] вірші й дві дії з «Есфір, цариці Персії». Дії захоплюючі. Але мене легко збити з пуття. Критичні зауваження й порівняння, які навів Макс, не зовсім задоволений п’єсою, заважають мені, і в пам’яті п’єса залишилася вже далеко не такою цілісною, якою здавалась, коли я її слухав і коли вона мене так вразила. Спогади про акторів, що грають на жаргоні. Вродливі сестри В. Старша сперлась на крісло, раз у раз позирає скоса в дзеркало й, хоч я вже й так мало не пасу її очима, ледь помітно показує пальчиком на свою брошку, пришпилену на грудях до блузки. Блузка темно-синя, з глибоким викотом, прикритим тюллю. Ще раз переповідають одну сцену в театрі: під час «Підступності й кохання» офіцери часто обмінюються гучними зауваженнями: «Шпекбахер корчить із себе бозна-що», маючи на увазі офіцера, що прихилився до стінки в одній із лож.
Висновок із цього дня, ще до Верфеля: неодмінно працювати далі, сумно, що сьогодні це вже неможливо, бо я стомлений, і болить голова, цей легкий біль я відчув ще з ранку в конторі. Неодмінно працювати далі, знаходити змогу, незважаючи на безсоння й контору.
Сьогодні вночі сон: у кайзера Вільгельма. В замку. Чудовий краєвид. Кімната нагадує «тютюнову колегію». Зустріч із Матильдою Серав. На жаль, усе забув.
5 грудня. Лист від Ерни про становище її сім’ї. Моє ставлення до сім’ї набуває для мене справжнього сенсу тільки тоді, коли я сприймаю себе як причину загибелі сім’ї. Це - єдине органічне пояснення, яке геть відмітає все, що викликає будь- який подив. Це і єдиний дійовий зв’язок, який під цей час існує між мною і сім’єю, бо в усьому іншому, що стосується почуттів, я цілком від неї відмежований - щоправда, не більш нездоланно, певне, ніж від решти світу. (Уявлення про моє існування щодо цього може дати непотрібна, вкрита снігом і ожеледдю, ледве встромлена криво в землю тичка, що темної зимової ночі стримить серед глибоко скопаного поля край широкої рівнини.) Враження справляє тільки загибель. Я зробив Ф. нещасливою, послабив здатність до опору в усіх, кому вона тепер так потрібна, сприяв смерті її батька, роз’єднав Ф. і Е. й нарешті накликав біду на Е., біду, яка, судячи з усього, стане ще більшою. Я в цю біду запряжений, мені судилося тягти її за собою. Останній лист до неї, якого я просто вимучив із себе, їй здався спокійним; як вона висловилась, він «просто дихає спокоєм». Щоправда, можливо, вона висловилась так із делікатності, бажаючи мене пожаліти, подбати про мене. Адже загалом мене вже достатньо покарано, навіть моє ставлення до сім’ї - це неабияка покара, і я перетерпів такі страждання, що повік уже від них не оклигаю (мій сон, моя пам’ять, моя здатність мислити, моя сила чинити опір щонайменшим тривогам - все непоправно ослаблено; хоч як дивно, але це - приблизно ті самі наслідки, що їх спричиняє тривале тюремне ув’язнення), проте нині я не так страждаю через свої взаємини з сім’єю, принаймні менше, ніж Ф. чи Е. Щоправда, є щось нестерпне в тому, що тепер я мушу вирушити в різдвяну подорож з Е., тоді як Ф. залишається в Берліні.
