19 січня. Поки муситиму ходити на завод, написати не зможу нічого. Гадаю, нездатність працювати, яку я тепер відчуваю, нагадує ту, яку я відчував, коли служив у «Дженералі»98. Безпосередні клопоти, пов’язані з добуванням хліба насущного, - хоча внутрішньо я настільки байдужий, наскільки це можливо, - геть
Я домовився з двома друзями вибратись у неділю за місто на прогулянку, але цілком несподівано проспав час зустрічі. Мої друзі, знаючи, який я загалом пунктуальний, здивувалися, підійшли до будинку, де я жив, трохи постояли під вікнами, потім піднялися сходами й постукали в мої двері. Я дуже злякавсь, підхопився з ліжка й не думав уже більш ні про що, а тільки про те, як по змозі швидше зібратись. Коли потім я, повністю вдягнений, вийшов із дверей, друзі, вочевидь злякавшись, аж відсахнулися від мене. «Що в тебе на потилиці?» - вигукнули вони. Я, ще як прокинувся, відчув, що мені щось заважає відхилити назад голову, і тепер спробував намацати рукою ту перешкоду. Цієї миті друзі, що вже трохи прийшли до тями, закричали: «Обережно, не покалічся!», бо я саме вхопився за руків’я меча позад своєї голови. Друзі підступили ближче, оглянули мене, повели до кімнати й перед дзеркалом на шафі роздягай до пояса. У спині в мене стримів, увігнаний по саме руків’я, великий, давній рицарський меч із хрестоподібним ефесом, але встромлений так, що лезо пройшло неймовірно точно між шкірою і плоттю, нічого не пошкодивши. Не було рани й на шиї, там, де меч ввійшов у тіло; друзі запевняли мене, що залишений лезом отвір анітрохи не кровоточить і був сухий. І навіть тепер, коли друзі, постававши на крісло, почали повільно, міліметр за міліметром витягати меча, кров не виступила, а отвір на шиї затягло до ледве помітної тріщини. «Ось тобі твій меч», - сказали, сміючись, друзі й подали мені меча. Я зважив його в руках, це була дорога зброя, нею цілком могли користуватися хрестоносці. Кому охота терпіти, щоб у його снах вешталися давні рицарі, легковажно розмахували мечами, стромляли їх у безвинних сонних людей і не завдавали тяжких ран тільки через те, що їхня зброя, певно, просто ковзає по живому тілі, а також через те, що за порогом стоять вірні друзі й стукають у двері, ладні допомогти.
20 січня. Кінець писанині. Коли я засяду за неї знов? У якому ж нікудишньому стані я зустрінуся з Ф.! Коли я покинув писати, думки мої відразу стали незграбні, я не здатний підготуватися до зустрічі, тоді як ще минулого тижня ледве міг позбутися важливих думок щодо неї. От якби дістати з цього єдино можливу вигоду: кращий сон.
«Чорні знамена». Я став погано й читати. А як люто й хворобливо я за собою спостерігаю. Проникнути в світ я, мабуть, не можу, зате можу спокійно лежати, сприймати, сприйняте розчиняти в собі, а тоді спокійно з’являтися на людях.
24 січня. З Ф. у Боденбасі. Мені здається, неможливо, щоб ми коли- небудь поєднали наші долі, але я не важуся сказати про це ні їй, ні - у вирішальну хвилину - собі. Тож я знов дав їй надію, нерозважливо, адже я з дня на день старішаю й черствію. Коли я намагаюся збагнути, як вона може страждати й водночас бути спокійною та веселою, у мене знов починає боліти голова. Ми не повинні знов мучити одне одного довгими листами, ліпше буде, якщо ця зустріч залишиться випадковим епізодом; чи, може, я вірю, що стану тут вільним, житиму літературною працею, поїду за кордон або ще кудись і там житиму тайкома з Ф.? Адже обоє ми вирішили, що ні одне, ні друге зовсім не змінилося. Кожне нишком каже собі, що друге непохитне й безжальне. Я не відступаю від своїх вимог жити неймовірним, продиктованим тільки моєю роботою життям, а вона, глуха до всіх німих прохань, хоче буденності, затишного житла, натопленої кімнати, інтересу до заводу, багато їсти, лягати спати об одинадцятій вечора, вона підводить мого годинника, який ось уже чверть року поспішає на півтори години, щоб він ішов хвилина у хвилину. І вона має рацію й завжди матиме рацію; вона має рацію, роблячи мені зауваження, коли я кажу кельнерові: «Принесіть газету,
