Якщо я приречений, то приречений не тільки на смерть, а приречений і чинити опір до самої смерті.
У неділю вранці, незадовго до мого від’їзду, у мене склалося враження, ніби ти хочеш мені допомогти. Я сподівався. Марне сподівання й донині.
Та хоч би на що я нарікав, я роблю це без упевненості, навіть без справжніх страждань, нарікання мої зависають, мов кітвиця приреченого судна, далеко не досягаючи тієї глибини, де можна знайти опору.
Дай мені спокій бодай уночі - дитяча скарга.
21 липня. Вони гукали. Було гарно. Ми, найрізноманітніші люди, повставали, зібралися перед будинком. На вулиці було тихо, як завжди рано-вранці. Пекарчук поставив на землю кошика й задивився на нас.
Усі юрбою збігали сходами вниз, мешканці всіх шістьох поверхів перемішалися, я сам допоміг комерсантові з другого поверху вдягти пальто, яке доти він тяг за собою. Цей комерсант і повів нас, і це було правильно, позаяк він найбільше з- поміж усіх нас побачив світу. Спершу він зібрав нас до гурту, закликав найнеспокійніших до спокою, відібрав у банківського службовця капелюха, яким той весь час розмахував, і викинув його на другий бік вулиці, дорослі розібрали дітей за руки.
22 липня. Дивний звичай у суді. Кат заколює засудженого в камері, і ніхто не має права бути при цьому присутнім. Засуджений сидить за столом і дописує листа чи доїдає свій останній обід. Стук у двері, це кат. «Ти готовий?» - питає він. Які ставити запитання і які давати розпорядження, а також у якій послідовності це робити йому суворо прописано, відступати від цього він не має права. Засуджений, який спершу був підхопився, знов сідає й сидить, утупившись перед себе чи сховавши обличчя в долонях. Кат, не діставши відповіді, відкриває на нарах свій ящик з інструментами, вибирає різноманітні кинджали й намагається ще місцями їх підточити. Вже дуже темно, він ставить невеликий ліхтар і засвічує його. Засуджений нишком повертає голову в бік ката, та, побачивши, що той робить, здригається, відвертає погляд і не хоче більш нічого бачити. «Я готовий», - каже кат по хвилі.
«Готовий? - скрикує засуджений, підхоплюється й тепер уже відверто дивиться на ката. - Ти не вб’єш мене, не покладеш на нари й не заколеш, ти ж бо людина, ти можеш страчувати на помості, з помічниками й при судових виконавцях, але не тут, не в камері, просто як звичайна людина. -1, позаяк кат, схилившись над ящиком, мовчить, уже спокійніше додає: - Це неможливо». Але кат і тепер не озивається, й засуджений ще каже: «Саме через те, що це неможливо, в суді й запровадили такий дивний звичай. Форми ще слід дотриматися, але виконувати смертний вирок уже не треба. Ти доправиш мене до іншої в’язниці, там я пробуду, мабуть, ще довго, але мене не стратять». Кат дістає ще один кинджал, загорнений у вату, й каже: «Ти, либонь, віриш у казочку, де слузі наказують підкинути кудись дитину, але слуга натомість вирішує віддати її в науку шевцеві. То казка, але тут не казка».
21 серпня. Щодо збірника. «Всі гарні слова про вивищення над природою виявляються безсилими супроти правічних сил життя». (Статті проти моногамії.)
27 серпня. Висновок після двох жахливих днів і ночей: подякуй своїм чиновницьким вадам - слабості, ощадності, нерішучості, розважливості, завбачливості й т. ін. за те, що не відіслав Ф. листівку. Можливо, ти б і не відмовився від написаного, я припускаю, що це можливо. І який був би наслідок? Вчинок, злет? Ні. Такий вчинок ти вже один раз здійснив, але краще нічого не стало. Не намагайся цього пояснити; звичайно, ти можеш пояснити все минуле, адже на майбутнє
ти навіть не зважуєшся, поки його спершу не поясниш. А саме цс й неможливо. Те, що називають почуттям відповідальності і як такс мало б заслуговувати всілякої поваги, - кінець кінцем чиновницький- дух, хлоп’яцтво, зломлена
