ще менше це потішило б мене, безперечно, тоді, якби ти написала протилежне. Прошу тебе, скажи якомога чіткіше, чим саме це буде тобі неприємно і яка цьому, на твою думку, причина? Адже ми розмовляли про це вже не раз, принаймні у зв’язку зі мною, але мені важко збагнути, бодай трохи, в чому тут справа.
У кількох словах - а тому з жорстокістю, яка не зовсім відповідає дійсності, - свою думку я можу викласти десь так: я, хто здебільшого був несамостійний, відчуваю нестримне прагнення до самостійності, незалежності, всебічної свободи. Краще накинути шори й пройти свій шлях до кінця, ніж дати юрбі родичів кружляти довкола й відвертати мій погляд. Тим-то кожне слово, яке я промовляю до батька-матері чи яке вони промовляють до мене, так легко обертається на колоду, що падає мені під ноги. Будь-який зв’язок, який я створив чи виборов собі не сам, навіть якщо це зв’язок між частинами мого власного «я», нічого не варт, заважає мені посуватись, я його ненавиджу або зненавиджу ось-ось. Шлях довгий, сили мало, причин для такої ненависті аж надто багато. Але я - син своїх батька й матері, я пов’язаний з ними й сестрами кревно; у повсякденному житті, неминуче захоплений особливими своїми планами, я цього не відчуваю, хоч насправді рахуюся з цим більше, ніж усвідомлюю. Часом моя ненависть спрямована й на це, вдома вже сам вигляд подружньої постелі, зім’ятих простирадел, ретельно складених нічних сорочок викликає в мене нудоту, вивертає назовні всі мої нутрощі, мені здається, ніби я ще остаточно не народився, знов і знов з’являюся на світ серед затхлого життя цієї затхлої кімнати, знов і знов мушу сам собі твердити - мовляв, не втрачай нерозривного зв’язку з цими огидними речами, якщо й не цілком і повністю, то бодай почасти, принаймні це тягар на моїх ногах, які прагнуть бігти, але загрузли в одвічному безформному місиві. Так буває часом.
Але іншим разом я знову згадую, що це все ж таки мої батько Й мати, невід’ємна частина моєї власної істоти, постійне джерело мосї сили, вони пов’язані зі мною не тільки як перешкода, але й як сутність, І тоді я думаю про них, як думають про все найкраще: попри всю злість, погані звички, себелюбство, черствість, я завжди тремтів за них і, власне, тремчу й досі, адже цього не позбудешся, і коли вони - батько, зі свого боку, мати, зі свого, - знову ж таки з необхідності майже зламали мою волю, то я хочу їх шанувати ще й через це. Вони ошукали мене, але я все ж таки не можу, не доходячи до божевілля, повставати проти законів природи, отож знову ненависть, нічого, крім ненависті. (Отла часом здається мені такою, якою загалом має бути, за моїм уявленням, мати, - чистою, щирою, чесною, послідовною. Покірність і гордість, вразливість і холоднокровність, відданість і самостійність, скромність і мужність - все абсолютно однаковою мірою. Я тут згадую Отлу, бо й у ній - моя мати, щоправда, цілком і повністю невпізнанна.) Отож я хочу їх за це шанувати.
Ти належиш мені, я взяв тебе собі, я не вірю, що в якійсь казці за жінку боролися б довше й відчайдушніше, ніж я боровся за тебе в самому собі, боровся з самого початку, а тоді знову й знову, і так, мабуть, триватиме завжди. Отже, ти належиш мені, тому я ставлюся до твоєї рідні так само, як до своєї, хоча, звичайно, незрівнянно спокійніше і в доброму, й у лихому. Рідня - це ще один зв’язок, який мені заважає (заважає, навіть якби я ніколи не мусив перемовлятися з нею й словом), і її не можна шанувати у вже згаданому розумінні. Я з тобою так само відвертий, як із собою, ти за це не образишся й не шукатимеш тут зарозумілості; принаймні там, де ти спробувала б шукати, її нема.
Якби ти зараз опинилася була тут, за столом у моїх батька й матері, тоді все вороже мені в них дістало б змогу впливати на мене, звичайно, ще дужче. Мій зв’язок із сім’єю як із цілим їм би здався багато міцнішим (хоч це й не так і не має бути так), їм би здалося, що я вже зайняв своє місце в тому ряду, одна з важливих позицій у якому - спальня по сусідству (але я не займав того місця), попри мій спротив вони гадали б, що в твоїй особі дістали підтримку (вони її не дістали), все огидне й гідне зневаги в них підвело б голову, щоб не впасти в моїх очах.
Якщо це так, то чому я не радію з приводу твого зауваження? Тому що я просто-таки стою в колі своєї сім’ї й розмахую довкруги ножами, намагаючись весь час і завдавати сім’ї ран, і воднораз захищати її; дозволь мені в цьому цілком замінити тебе, хоча щодо твоєї сім’ї мене в цьому розумінні не замінюй. Чи не занадто велика для тебе, кохана, ця жертва? Вона неймовірна, і легшою вона виявиться для тебе тільки через те, що я, якщо ти її не принесеш, з огляду на свою вдачу муситиму її в тебе вирвати. Та якщо ти її принесеш, то зробиш для мене дуже багато. Я вмисне не писатиму тобі день-два, щоб ти мала
