можу.
А. Я відведу тебе до свого господаря. Хочеш?
Б. Мені соромно. Як він мене прийме? Відразу до господаря! Це легковажно.
А. Полиш усю відповідальність на мене. Я відведу тебе. Ходімо!
С. Хто цей чоловік?
А. Я гадав... До ніг йому, падай йому до ніг.
[Нижче - фрагменти із «Штрафної колонії».]
Подорожанин почувався надто стомленим, щоб тут іще щось наказувати, а тим більше робити. Він тільки дістав із кишені хустинку, зробив такий рух, ніби вмочує її в якусь цеберку далеко збоку, притис хустинку до чола й ліг біля ями. Так його й знайшли двоє чоловіків, яких комендант послав по нього. Коли вони забалакали, він підхопився, немовби враз посвіжішав. Приклавши руку до серця, сказав: «Нехай я буду псом смердючим, якщо до цього допущу». Але потім сприйняв ці слова буквально, став навкарачки й почав скакати довкола. Тільки час від часу він підхоплювався на рівні, просто-таки зривався з місця, кидався котромусь із чоловіків на шию й, обливаючись слізьми, кричав: «За що мені все це!» - а тоді знов поспішав на своє місце.
Немовби усвідомивши, що далі все - справа тільки його й покійника, подорожанин рухом руки наказав солдатові й засудженому вийти, вони завагалися, він запустив у них камінцем, та вони все ще радились, тоді він підскочив до них і випхав обох кулаками.
«Що?» - сказав раптом подорожанин. Про щось забули? Вирішальне слово? Простягнена рука? Потиск? Хто щось збагне в цій метушні? Кляте лихе тропічне повітря, що ти зі мною робиш? Я не розумію, що діється. Мій здоровий глузд залишився вдома, на півночі.
«Дорогу змії! - пролунав крик. - Дорогу великій мадамі!» - «Ми готові! - прокричали у відповідь. - Ми готові!» І ми, хто прокладає шлях, хто уславився тим, що трощить каміння, вийшли з кущів. «Починайте! - гукнув наш завжди веселий комендант. — Починайте, ви, пожирачі змій!» У відповідь на це ми попідносили молоти, і на багатомильній дорозі залунало дружнє гупання. Робити перерви не дозволяли, можна тільки переміняти руки. Наша змія, як було оголошено, мала прибути вже ввечері, доти все мало бути потрощено на порох, наша змія не терпить ані найменшого камінчика. І де тільки беруться такі вразливі змії? Щоправда, це єдина змія, своєю роботою ми її надзвичайно розпестили, через те ж у неї й такі надзвичайні вподобання. Ми цього не розуміємо, ми шкодуємо, що вона й досі називає себе змією. Краще б вона називала себе принаймні «мадамою», хоч і як мадама вона надзвичайна. Та це вже не наш клопіт, наше діло творити порох.
Агов, ти, попереду, тримай вище лампу! А решта тихенько ступайте за мною! Всі один за одним! І тихо! Нічого не сталося. Не бійтесь. За все відповідаю я. Я вас виведу.
9 серпня. Подорожанин зробив непевний рух рукою, припинив свої зусилля, знову відштовхнув від трупа тих двох і показав їм на колонію, куди вони мали негайно вирушити. Вони засміялись, аж у горлі заклекотало, даючи зрозуміти, що нарешті збагнули наказ, засуджений притис своє мазане-перемазане обличчя до руки подорожанина, солдат правою рукою - в лівій він тримав гвинтівку - поплескав подорожанина по плечу; тепер усі троє були нерозлийвода.
