Щоденники 1910-1923

манітними паузами, жвавим поглядом, у разі чого - стискає.невеликі кулачки.

Він вирвався з її оточення. Його огортав туман. Округла лісова поляна. В кущах птах Фенікс. Чиясь рука, що раз у раз покладає хрест на невидиме обличчя. Безкінечний холодний дощ, переливчастий спів, що вихоплюється немовби з живих грудей.

Непотрібна людина. Товариш? Якщо я зараз спробую з’ясувати, що він має, то залишиться - та й то, щоправда, лише за умови сприятливого висновку - його голос, трохи глибший проти мого. Якщо я вигукну: «Врятований!» - тобто, якби я був Робінзоном і вигукнув: «Урятований!» - він повторив би це своїм глибший голосом. Якби я був Кореєм і вигукнув: «Загинув!» - він одразу ж опинився б поруч, щоб повторити це своїм глибшим голосом. Весь час возити з собою цього віолончеліста помалу стомлюєшся. До того ж сам він у справах зовсім не кмітливий, тільки повторює, позаяк мусить це робити й нічого іншого не вміє. Іноді у відпустці, коли я маю час узятися за ці особисті справи, я раджуся з ним, наприклад в альтанці, як мені його позбутися.

31 липня. Сидіти в потязі, забути про це, жити, як удома, раптом пригадати, відчути нестримну силу потяга, стати подорожанином, дістати з валізи кашкета, зустріти супутника невимушено, привітно, палко, дати понести себе, не маючи особливих заслуг, до мети, по- дитячому цьому тішитися, стати жіночим улюбленцем, здатися на волю безмежній притягальній силі вікна, постійно тримати бодай одну випростану руку на підвіконні. Ще одна, чіткіше окреслена ситуація: забути про те, що забуто, раптово опинитися самотнім хлопчиком- подорожанином у потязі-експресі, у вагоні, що немовби випурхнув з руки фокусника, аж тремтить від поспіху й до найменших дрібниць вартий захвату.

1  серпня. Давньопразькі історії д-ра О. у школі плавання. Запальні промови проти багатіїв, які Фрідріх Адлер¹¹⁶ виголошував у студентські роки й з яких усі сміялися. Згодом він одружився на багатій жінці й замовк. - Приїхавши хлопчиком з Амшельберґа до Праги в гімназію, д-р О. жив у єврейського приват-доцента, чия дружина була продавщицею у крамниці лахмітника. їсти приносив шинкар. Щодня о пів на шосту д-ра О. будили молитися. - Він дбав про виховання всіх своїх молодших братів і сестер, це було нелегко, але додавало впевненості в собі й задоволення. Такий собі д-р А., який згодом став фінансовим радником, а тепер уже давно на пенсії (великий егоїст), одного разу порадив йому поїхати, сховатися, просто втекти від родичів, а то вони його занапастять.

2  серпня. Той, кого розшукують, найчастіше живе поруч. Просто так цього не поясниш, спершу це треба прийняти як підтверджений досвідом факт. Він обґрунтований так глибоко, що відмахнутися від нього не можна, навіть якщо дуже захотіти. Це через те, що про сусіда, якого розшукують, нічого не знають. Не знають ні про те, що розшукують саме його, ні про те, що живе він поруч, хоч потім усе ж таки з’ясовується, що він живе, без сумніву, поруч. Звичайно, про загальний підтверджений досвідом факт як такий треба знати, це нікому анітрохи не вадить, навіть якщо пам’ятати про нього постійно й зумисне. Я розповім про один такий випадок... (Записуривається.)

Перед появою Бога Паскаль старанно дає всьому лад, але має бути глибший, зачаєніший скепсис, ніж оцей... [слово неможна прочитати] людини, що крає себе на шматки хоч і прекрасними ножами, та все ж таки спокійно, мов різник. Звідки цей спокій? А впевненість у користуванні ножами? Хіба Бог - театральна колісниця тріумфатора, яку, навіть коли не забувати про тяжкі й відчайдушні зусилля робітників, канатами витягують з далечини на сцену?

3  серпня. Ще раз я щодуху крикнув у світ. Потім мені ввіткнули до рота затичку, закували руки й ноги в кайдани, зав’язали хусткою очі. Багато разів мене перекочували туди-сюди на землі, садили й знову клали, теж багато разів, рвучко смикали за ноги так, що від болю я аж дибки ставав, дали хвилю спокійно полежати, але потім заходилися встромляти в мене щось гостре, зненацька то тут, то там - де їм на розум спаде.