гуртами, так немовби «Мону Лізу» вкрали щойно. - Зручно, що перед картинами є поперечини, на них можна спертися, особливо в залі примітивіс- тів. - Ця необхідність розглядати разом із Максом його улюблені картини, адже я надто стомився, щоб дивитися самому. - Захоплений погляд угору. - Снага високої молодої англійки, що простує зі своїм супутником від одного кінця довгої зали до другого.
Максів вигляд; як він під вуличним ліхтарем перед «Аристідом» читає «Федру» й дрібними літерами псує собі зір. Чому він ніколи не ходить зі мною? - На жаль, я маю з цього ще й вигоду, бо дорогою до театру він розповідає мені про все, що вичитав на вулиці про свою Федру, поки я вечеряв. Дорога коротка, Макс намагається розповісти все-все, я теж докладаю зусиль. Воєнізована вистава у фойє. Солдати за військовими правилами регулюють проходження глядачів, яких вони відтіснили на кілька метрів від каси.
У нашому ряду, здається, клакерка. Плескає в долоні, ніби в лад паличці старшого клакера, що працює в останньому ярусі над нами. Вона плескає з таким непритомним, нахиленим далеко вперед обличчям, що, закінчивши плескати, заходжується стурбовано, з подивом розглядати внутрішній бік своїх побитих рукавичок. Але потім, коли треба, відразу починає плескати знов. Та зрештою робить це й самостійно і на клакерку вже зовсім не скидається.
Яке ж почуття рівного права на п’єсу повинні мати декотрі глядачі, щоб прийти наприкінці першої дії й примусити людей у цілому ряду повставати. - Декорація, що залишається на сцені протягом п’ятьох дій, надає всьому неабиякої поважності й, навіть якщо вона із самого паперу, солідніша, ніж та, яка з дерева та каменю і яку міняють.
Група колон на тлі моря й блакитного повітря, вгорі вона вся обросла виткими рослинами. Безпосередній вплив «Вечері» Веронезе, а також Клода Лорена.
Завжди спокійні вигнуті вуста Іпполіта - чи то стулені, чи то саме розтуляються, чи то розтулені.
Оєнона, якій легко даються тривалі пози, зненацька випростується - ноги туго стягнені рушником, рука піднесена, кулак спокійно стиснений - і декламує вірша. Багато хто неквапно затуляє руками обличчя. Сірий колір радників головного персонажа.
Невдоволення виконавицею ролі Федри, коли пригадую, яке задоволення діставав від Рашель у складі Comedie Francaise, хоч би коли про неї читав.
Коли я спостерігав ту приголомшливу картину, що її являє собою перша сцена, де Іпполіт нерухомо тримає поруч із собою лук завбільшки з людину, збираючись довіритися вчителеві, й, спокійно, гордо дивлячись у глядацьку залу, декламує, мов урочисту поему, свого вірша, я мав, як уже й не раз доти, таке відчуття, хоча, щоправда, й невиразне, ніби це діється вперше, і до мого звичайного захвату домішувався захват від легко досягнутого першого успіху.
Раціонально опоряджений публічний дім. Чисті жалюзі на великих вікнах у всьому будинку спущені. У швейцарській замість чоловіка - статечно вбрана жінка, яка була б до місця в будь-якому домі. Я ще в Празі мимохідь завважив амазонкоподібний характер публічних домів. Але тут він виявляється ще виразніше. Жінка-швейцар натискує на ґудзик свого електричного дзвоника й затримує нас у своїй кімнатці, бо їй повідомили, що сходами саме спускаються гості; нагорі нас приймають дві поважні жінки (чому дві?), в суміжній кімнаті спалахує електричне світло, де в темряві чи в напівтемряві сидять вільні дівчата; три чверті кола (ми замикаємо його в коло), в якому вони стоять, випроставшись, у вигідних для себе позах, та, котру вибрали, ступає широкий крок уперед, вона запрошує мене рухом господині, тоді як мене, відчуваю, тягне до виходу. Все сталося так швидко, що не пригадую навіть, як я опинився надворі. Добре роздивитися там дівчат важко, адже їх багато, вони пускають очима бісики, а головне - стоять дуже близько. Треба широко розплющувати очі, а цього треба вчитися. Пригадую, власне, лише ту, що стояла просто переді мною. Зуби вона мала з щілинами, тяглась у висоту, притримувала над соромітним місцем зіжмакану в кулаці сукню, швидко розплющувала й одразу заплющувала великі очиці й так само швидко розтуляла і стуляла вуста. Біляві коси скуйовджені. Вона була худа. Я потерпав, що забуду й скину
