капелюха. Довелося просто-таки відсмикувати руку від крисів. Самотній, довгий, безглуздий шлях додому.
Натовп відвідувачів перед відкриттям Дувру. Поміж високих колон сидять дівчата, читають Бедекера, пишуть листівки з краєвидами.
Венера Мілоська, чий вигляд, коли обходиш її дуже повільно, швидко й приголомшливо міняється. На жаль, зробив мимовільне (про талію й покривало) зауваження, але кілька й слушних зауважень, і мені, щоб пригадати їх, потрібна була б об’ємна репродукція, надто щоб описати, як зігнуте ліве коліно впливає на вигляд з усіх боків, хоч іноді й дуже незначною мірою. Мимовільне зауваження: сподіваєшся, що вгорі, там, де закінчується покривало, тіло відразу почне звужуватись, але воно спершу стає ще ширшим. Коліно притримує сукню, що спадає.
Борґезький фехтувальник, чий вигляд спереду не головний, позаяк примушує глядача податися назад, до того ж він розмитіший. Та коли дивитися ззаду, звідти, де нога спершу відривається від землі, вражений погляд приковує тверда лінія ноги, він стрімко злітає вздовж неї й нестримної спини до випростаної вперед руки й меча.
Метро мені здавалося тоді майже безлюдним, особливо як я порівнював його з тією поїздкою, коли я, хворий і самотній, їхав на верхогони. Навіть незалежно від того, куди їдеш, на вигляді метро позначається неділя. Переважав темний сталевий колір стін. Виявилося, що робота кондукторів, які відчиняли й зачиняли двері, при цьому вискакуючи з вагонів і заскакуючи в них, - то їхня недільня пообідня робота. Вони неквапно проходили довгий шлях до служби інформації. Виразніше відчувалася неприродна байдужість пасажирів, з якою вони ставляться до поїздки в метро. Те, як декотрі з них повертаються до скляних дверей і виходять на незнайомих станціях далеко від опери, видається забаганкою. Попри електричне освітлення, на станціях виразно прозирає перемінливе денне світло, надто коли щойно спустишся, а особливо помічаєш надвечірнє світло, перед самими сутінками. Потяг в’їздить на безлюдну кінечну станцію Porte Dauphine, стає видно численні труби, петлю, де потяги можуть зробити єдиний поворот після такої тривалої поїздки рівною колією. На залізниці проїздити тунель куди неприємніше, (тут) нема й сліду пригнічення, що його пасажир відчуває під тиском, хоч і стримуваних, гірських мас. Та й до людей не далеко, це просто міський пристрій, як, скажімо, вода у водогоні. Коли висідаєш, то спершу ступаєш назад, а тоді рушаєш уперед, немовби береш розгін. Висідають завжди на тому самому рівні. Диригують усім цим переважно занедбані невеличкі кабінетики з телефоном і сигналізацією. Макс любить зазирати до них. Коли я вперше в житті їхав у метро з Монмартра до Великих Бульварів, гуркіт там стояв жахливий. Загалом він не страшний, він навіть поглиблює спокійне, приємне відчуття швидкості. Реклама Добоне дуже придатна для того, щоб її помічали, очікували й прочитували сумні й незаклопотані пасажири. Щоб організовувати рух, мова не потрібна, позаяк нема потреби розмовляти - ні коли купляєш квиток, ні коли входиш до вагона чи виходиш із нього. Для сповненої сподівань і кволої немісцсвої людини метро завдяки своїй простоті й зрозумілості - найкраща нагода перейнятися вірою, що можна з першого разу швидко й непомильно збагнути суть Парижа.
Немісцевих упізнають із того, що вони вгорі, вже на останньому східці метро, розгублюються; на відміну від парижан вони не вливаються безпосередньо з метро в життя вулиці. Та й дійсність, коли вийдеш із метро, далеко не відразу починає відповідати карті, адже без неї ми ніколи б не дісталися пішки чи на машині до майдану, де саме опинилися, вийшовши з метро.
Завжди приємно згадати про те, як прогулювався десь у сквері, тішишся, що надворі ще так ясно, думаєш про те, щоб не застала темрява, й залежно від цього, а також від утоми так чи так ідеш і так чи так оглядаєш місцевість. Автомашини церемонно проїздять широкими рівними вулицями. В їхньому гуркоті не чути вдягненого у червоне оркестру в невеличкому ресторані в парку, і від його гри на інструментах дістають насолоду лише ті, хто сидить поблизу. Парижани, яких ніколи доти не бачив, ведуть одне одного за руку. Випалена трава землистого кольору. Чоловіки в самих сорочках сидять із родинами у напівтемряві під деревами, підходите до яких заборонено вже заздалегідь. Відсутність євреїв тут упадає в очі найдужче. Кидаєш через плече погляд на невеличкий пароплав, який ніби зійшов з каруселі й відпливає. Дорога до озера151. Мій найвиразніший спогад про перше враження від цього озера: згорблена спина чоловіка, що, нахилившись під напнутий тент до нас у човен, подає квитки. Я був дуже заклопотаний квитками, зле почувався й через це,
