Увечері танці в Штапельберзі. Свято триває чотири дні, майже ніхто не працює. Ми бачимо нового стрілецького короля й читаємо в нього на спині імена стрілецьких королів від початку дев ’ятнадцятого сторіччя. На обох танцювальних майданчиках людно. В залі кругом стоять пара за парою. Тільки через кожні п’ятнадцять хвилин їм дістається короткий танок. Більшість із них мовчать - не того, що соромляться чи з якоїсь особливої причини, а просто мовчать. Скраю стоїть п’яний, він знає всіх дівчат, хапає їх чи принаймні простягає руку, щоб обійняти. Ті, кого він зачіпає, не реагують. Чимало гармидеру від музики, криків тих, що сидять унизу за столиками й стоять біля шинквасу. Ми (д-р Ш. і я) довго й марно блукаємо довкола. Я перший забалакую до дівчини. Вона впала мені в око ще надворі, коли вкупі з двома подругами їла гальберштедтські ковбаски з гірчицею. На ній біла блузка із квітчастою вставкою, що проходить через плече й рукав. Вона мило й засмучено похнюпила голову, внаслідок чого верхня частина тулуба трохи перехилилась, і блузка напнулася. В такій похиленій позі невеличкий кирпатий носик ще дужче підкреслює тугу. Все обличчя заливає густий рум’янець. Я звертаюся до неї саме тієї миті, коли вона спускається двома східцями з танцювального майданчика. Ми стоїмо груди в груди, вона повертає назад. Її звати Авґуста А., вона з Вольфенбюттеля й півтора року працює у господарстві такого собі Клода в Аппенроді. Характерно, що я ніколи не можу зрозуміти власних імен, навіть коли їх по кілька разів повторюють, і не запам’ятовую їх. Вона сирота й першого жовтня вступає до монастиря. Подругам вона про це ще не сказала. Хотіла зробити це ще в квітні, але господарі її не відпускали. В монастир вона йде через погані уроки, які дістала від життя. Розповісти про це вона не може. Ми проходжуємося туди-сюди перед танцювальною залою в місячному світлі, мої недавні маленькі подружки ступають за мною й моєю «нареченою» назирці. Хоч дівчина й засмучена, танцює вона залюбки, це особливо з’ясовується згодом, коли я позичаю її д-рові Ш. Вона наймичка. О десятій годині їй довелося їхати додому.
22 липня. Фройляйн Г, учителька, молоде, свіже совине обличчя із жвавими, допитливими рисами. Тіло не таке доглянуте. Пан Еппе, директор приватної школи з Брауншвайґа. Людина, яка мене в усьому перевершує. Розмовляє стримано, якщо треба-запально, розважливо, мелодійно, на позір навіть нерішуче. Ніжне обличчя, ніжні бакени й цапина борідка, хоч і вкрили все обличчя. Манірна хода. Я сидів напроти нього й трохи навкоси, коли він уперше сів одночасно зі мною
за спільний стіл. Товариство, яке мовчки жує. Він кинув слово туди, кинув сюди. Коли вже було тихо, то було таки тихо. Та коли вже чужак промовив слово, то він його таки сказав, хоч і не напружуючись, а так, для себе, немовби до нього озвалися й слухають його, і дивився він при цьому на помідор, який саме чистив. Усі звернули на нього увагу, крім тих, хто відчув себе ображеним, як я. Він ні з кого не глузував, а просто давав усім змогу висловити власну думку на його слова. А коли ніхто не реагував, він, лускаючи горіхи, починав тихенько наспівувати чи передавав сусідам численні тарелі з овочевими та фруктовими стравами. (Ними заставлений увесь стіл, і кожне робить собі мішанину на свій смак.) Кінець кінцем він привернув загальну увагу до своїх справ, заявивши, нібито має занотувати всі страви й надіслати список дружині. Кілька днів він захоплено розповідав нам про свою дружину, а потім ми почули про неї інші історії. Виявляється, вона душевнохвора, їй потрібний санаторій у Ґосларі, але приймуть її тільки в тому разі, якщо вона пообіцяє пробути там два місяці, привезе з собою доглядальницю й т. ін., і все разом коштуватиме, як він уже підрахував і як знов підраховує за столом, понад тисячу вісімсот марок. Але викликати співчуття він жодного наміру не має. Та хай там як, а таку дорогу справу треба обміркувати, й усі обмірковують. Через кілька днів чуємо вже, що дружина приїздить сюди, можливо, їй буде досить цього санаторію. За обідом йому повідомляють, що дружина з двома їхніми хлопчиками вже приїхала й чекає на нього. Він радий, але спокійно їсть до кінця, хоч кінця така їжа не має, позаяк усі страви стоять на столі одночасно. Дружина в нього молода, гладка, талію позначає тільки одяг, розумні сині очі, високо викладене біляве волосся, вона добра кухарка, добре розуміється в ринкових відносинах і т. ін. За сніданком - його сім’я ще не прийшла до столу - він, лускаючи горіхи, розповідає фройляйн Ґ. і мені: дружина в нього душевнохвора, в неї не гаразд із нирками, погане травлення, страждає агорафобією, засинає аж під п’яту годину ранку, і якщо потім її рано розбудити, «вона, звичайно, страшенно гнівається» і «скаженіє». В неї страх яке слабе серце й тяжка ядуха. А батько її помер у божевільні.
