ВАРІАНТИ
Від сторінки 12, рядок 1, до сторінки 13, рядок 12
Я часто міркую про це й даю волю своїм думкам, не втручаючись у них, і щоразу, хоч з якого боку подивлюся, доходжу висновку, що моє виховання багато в чому завдало мені страшенної шкоди. Усвідомлення цього породжує докір, що стосується багатьох людей. Тут і батько-мати з родичами, одна цілком певна кухарка, вчителі, кілька письменників - любов, якою вони мені нашкодили, робить їхню вину ще більшою, бо хай би як глибоко вони своєю любов’ю мені,., кілька сімей, що товаришували з нашою сім’єю, учитель плавання, одна місцева з дачі, кілька жінок у міському парку, по яких нічого такого навіть не скажеш, перукар, жебрачка, штурман, домашній лікар і ще багато інших, і їх було б іще більше, якби я хотів і міг назвати всіх їх на ім’я, одне слово, їх так багато, що треба пильнувати, щоб у цьому тлумі не згадати когось двічі. Та можна було б подумати, що докір - вже через таку велику кількість людей - втрачає, просто мусить втрачати на силі, позаяк докір - не полководець, він націлений лише вперед і не вміє розпорошуватись. А в цьому випадку, коли він стосується людей з минулого, вже й поготів. І хоч пам’ять із давно забутим завзяттям намагається втримати в собі цих людей, ґрунт під ногами вони вже навряд чи матимуть, та й самі їхні ноги, мабуть, уже розвіялись порохом. І оце людям у такому стані закидати з якоюсь вигодою помилки, яких вони колись давно припустились у вихованні юнака, збагнути якого тепер їм так само важко, як нам - їх! Але ж ніхто навіть не просить їх згадувати про ті часи, жодна людина не може примусити їх це зробити, а про якийсь примус вочевидь навіть не може бути й мови, вони нічого не годні пригадати, і коли на них почнеш насідати, вони мовчки відштовхнуть тебе вбік, бо слів вони скоріше всього зовсім не чують. І ось стоять вони, мов потомлені собаки, бо всю свою силу стратили на те, щоб у спогадах зберегти пристойний вигляд. Та якби їх і справді примусили послухати й щось розповісти, тоді у вухах вам аж гуло б від зустрічних докорів, бо переконання в тому, що небіжчики гідні поваги, люди беруть із собою на той світ і захищають їх звідти стократ. І якби ця думка була неслушна й мертві ставилися до живих особливо святобливо, то вони тим більше подбали б про їхнє живе минуле, яке їм найближче, і в нас знов гуло б у вухах. А якби й ця думка була неслушна й мертві виявилися вже й геть неупередженими, то вони й тоді ніколи б не змирилися з тим, що їх турбують недоказовими докорами. Бо люди людям такі докори вже не доведуть. Існування минулих помилок у вихованні доводити [не] треба так само, як авторство. А тепер спробуйте назвати докір, який за таких обставин не обернеться на зітхання.
Це докір, який я маю звеличувати. У нього здорова основа, теорія його підтримує. Це те, що в мені справді зіпсуто, але поки що я це забуваю чи й прощаю, ще не здіймаючи з цього приводу ніякого галасу. Зате я щомиті можу довести, що моє виховання мало на меті зробити з мене іншу людину, ніж та, якою я став. Отож за шкоду, якої мої вихователі, згідно з їхнім наміром, могли б мені завдати, - саме за неї я докоряю їм і вимагаю випустити з рук людину, якою я тепер став, а оскільки вони не хочуть її мені віддати, то з докору й сміху я влаштовую їм барабанний бій, щоб вони почули його аж на тому світі. Тільки все це має зовсім іншу мету. Докір у тому, що вони все ж таки зіпсували частину мене самого - і зіпсували таки добру частину (у снах він іноді ввижається мені, як декому його наречена), - цей докір, що завше ладен обернутися зітханням, має насамперед уціліти як щирий докір, чим він і є насправді. Тож так і стається, що великий докір, якому нічого не може статися, бере малого за руку, великий іде, малий скаче, та коли малий часом опиняється по той бік, коли він ще намагається вирізнятися, то для нас це ніколи не буває несподіванкою, і нехай собі дме в трубу і б’є в барабан.
Я часто міркую про це й даю волю своїм думкам, не втручаючись у них, але щоразу доходжу висновку, що виховання зіпсувало мене дужче, ніж я годен це усвідомити. На око я - така сама людина, як і решта людей, бо моє фізичне виховання так само притримувалось узвичаєного, як звичайним було моє тіло, і хоч я досить невисокий і трохи повнуватий, а
