проте багатьом подобаюся, зокрема й дівчатам. Щодо цього нічого не скажеш. Ще недавнечко одна сказала дуже розумну річ: «Ох, як би я хотіла побачити вас голеньким, ви, либонь, такий гарний - хоч обціловуй вас». Та якби я не мав тут верхньої губи, там піввуха, тут ребра, там пальця, якби голова моя була вся в лисинах, а обличчя - в ряботинні, то це була б іще не достатня противага моїй внутрішній недосконалості. Ця недосконалість - не вроджена, тому жити з нею тим болісніше. Бо від народження я, як і будь-хто, також маю в собі власний центр ваги, що його не змогло змістити навіть безглузде виховання. Цей добрий центр ваги я ще маю, але відповідне тіло певною мірою вже втратив. А центр ваги, що не має роботи, обертається на свинець і кулею стирчить у плоті. Але та недосконалість ще й незаслужена, в тому, що вона з’явилася, моєї вини не було. Через те я й не знаходжу в собі каяття, хоч скільки його шукаю. Бо каяття пішло б мені на добро, адже воно вміє виплакатись у самому собі, воно знімає біль і саме залагоджує будь-яку справу, як поєдинок; воно дає нам полегкість, і ми не втрачаємо мужності.
Недосконалість моя, як я вже сказав, не вроджена, не заслужена, а все ж таки я зношу її краще, ніж інші люди під тягарем власної пихи, хоч і вдаються до вишуканих засобів, зносять багато менше лихо - наприклад, огидну дружину, злидні, нікчемну роботу, - і при цьому я в жодному разі не чорнію на обличчі од відчаю, а залишаюся білим і рум’яним.
Ким я тепер є, найвиразніше мені показує сила, з якою з мене прагнуть вихопитися докори. Був час, коли я не відчував у собі нічого іншого, крім породжуваних люттю докорів, отож коли фізично я почував себе добре, то на вулиці міцно тримався за чужих людей, позаяк докори в мені хлюпалися з боку в бік, як ото вода у відрі, що його несуть надто швидко.
Той час минув. Докори розкидані в мені довкола, мов чужі інструменти, взяти які й скористатися якими я вже навряд чи маю мужність. При цьому зіпсутість колишнього мого виховання, здається, знов дає про себе знати чимдалі дужче, нестерпне бажання пригадати собі, можливо, загальну властивість неодружених чоловіків мого віку знов відкриває моє серце людям, які топчуть мої докори, а подія, яка сталася вчора і яка колись була таким самим звичайним явищем, як обід чи вечеря, тепер стається так рідко, що я її навіть занотовую.
На додаток до всього я ще й сам, я, хто щойно відклав ручку й відчинив вікно, - можливо, найкращий помічник моїм нападникам. Річ у тім, що я себе недооцінюю, а це вже означає, що я переоцінюю інших людей, але я їх, крім того, ще й переоцінюю. І з огляду на це я завдаю собі шкоди ще й сам. Коли мене поймає бажання докоряти, я виглядаю з вікна. Хто там заперечує, що оті рибалки в човнах скидаються на школярів, яких привели на річку зі школи; гаразд, нерідко просто не можна збагнути, чому вони сидять так тихесенько, як мухи на шибках. А через міст їдуть трамваї і, звісно ж, як завжди, здіймають ще більший вітер, і дзвонять, мов зіпсовані годинники, й нема сумніву, що поліцейський - з голови до ніг увесь у чорному, жовте сяєво медалі на грудях - згадує ні про що інше, як про пекло, і в нього зринають такі самі думки, що й у мене, коли він бачить рибалку, який раптом перехиляється через борт човна - він плаче, побачив якогось привида чи в нього сіпає поплавок? Все це слушно, та лише в його часи, тепер слушні тільки докори.
Вони стосуються багатьох людей, це може навіть злякати, і не тільки я зі свого відчиненого вікна, а й будь-хто інший краще дивився б на річку. Тут батько-мати й родичі. Те, що вони завдали мені шкоди з любові, робить їхню вину ще більшою, бо скільки ж користі вони могли б дати мені з любові; далі - сім’ї, які з нами дружили, у них лихі погляди, від усвідомлення власної провини їм тяжко на душі, й вони не бажають ні про що згадувати; далі - цілий гурт няньок, учитель,
