Щоденники 1910-1923

письменник і з-поміж них одна цілком певна кухарка; далі - ніби на покару, ці змінюють одне одного - домашній лікар, перукар, штурман, жебрачка, продавець паперу, сторож у парку, вчитель плавання, далі - чужі жінки з міського парку, по яких нічого такого навіть не скажеш, одна місцева з дачі як наруга над незайманою природою і багато інших; та їх було б іще більїйе, якби я хотів і міг назвати всіх їх на ім’я, одне слово, їх так багато, що треба пильнувати, щоб не згадати когось двічі.

Я часто міркую про це й даю волю своїм думкам, не втручаючись у них, але щоразу доходжу того самого висновку, що виховання зіпсувало мене більше, ніж усі люди, котрих я знаю, і більше, ніж я собі усвідомлюю. Але заявляти про це я можу тільки час від часу, а опісля мене запитують: «Справді? Невже це можливо? Просто не віриться!» І я, знервований і наляканий, відразу намагаюся припинити розмову.

На око я - така сама людина, як і решта людей; я маю ноги, тулуб і голову, на мені штани, піджак і капелюх; мене примушували як слід робити фізичні вправи, і коли я, попри все, й залишився невисокий і слабкий, то цього просто не можна було уникнути. А загалом я багатьом подобаюсь, навіть молоденьким дівчатам, а ті, кому я не подобаюся, вважають мене все ж таки стерпним.

Від сторінки 13, рядок 23, до сторінки 16, рядок 14

-  Послухай, - сказав я й легенько штовхнув його коліном (я заговорив так раптово, що з рота мені аж трохи бризнула слина - погана ознака), - ти ж бо вже засинаєш.

-  Я про тебе не забув, - промовив я, вдавши, що не помітив його усмішки, й перевів погляд на бруківку. - Я тільки хотів тобі сказати, що зараз у будь- якому разі піду нагору. Бо, як ти знаєш, мене туди запросили, вже пізно й товариство на мене чекає. Може, деякі заходи, поки я прийду, відклали. Не хочу цього стверджувати, але таке принаймні можливо. Тепер ти мене запитаєш, чи не можу я від того товариства відмовитися взагалі.

-  Я про це не питатиму, бо, по-перше, ти й сам згоряєш від нетерплячки мені про це сказати, а по-друге, це мене не обходить, адже мені однаковісінько - що тут, унизу, що там, угорі. Чи я тут, унизу, лежатиму в стічній канаві й загачуватиму собою дощову воду, чи оцими самими вустами питиму вгорі шампанське - для мене жодної різниці немає, навіть у смаку, і я перенесу це, до речі, дуже легко, бо мені заборонено й те й те, тим-то несправедливо буде, якщо я порівнюватиму себе з тобою. Бо ти!.. А ти давно вже, власне, в місті? Питаю, чи давно вже ти в місті.

-  П’ять місяців. Але я знаю його вже дуже добре. Послухай, я все не можу вгамуватись. Як озирнуся назад, то вже й не знаю достоту, чи була бодай один раз ніч; мені, уяви собі, все здається, ніби це тягнеться один день, і не помічаєш ні ранку, ні вечора, навіть світло не міняється.

\

ПРИМІТКИ

¹ Чотири записи, що йдуть услід за першим, справляють таке враження, ніби всі належать до початку одного оповідання, проте Кафка повідкреслював їх один від одного лініями.

²Едуардова. Стосується гастролей «Російського балету» в празькому Німецькому театрі.