великого, захоплюючого стану, в якому у мені прокидаються необмежені можливості, а потім не знаходжу спокою через суцільний гамір, який стоїть у мені і впоратися з яким я не маю часу. Кінець кінцем цей гамір виявляється всього лиш пригніченою, стримуваною гармонією, що, якби її випустити на волю, наповнила б мене всього, ба навіть розтягла б, а тоді наповнила б знов. Але нині цей стан тільки породжує в мені слабкі надії та завдає шкоди, позаяк моє єство не має досить снаги, щоб витримати теперішню плутанину; вдень мені допомагає видимий світ, ніч крає мене без перешкод. У такі хвилини я щоразу згадую про Париж, де під час облоги і згодом, аж до Комуни, населення північних та східних околиць, доти чуже парижанам, із місяця в місяць, просто-таки з години на годину, спиняючись і знов рушаючи, посувалося, немов годинникова стрілка, плетивом вуличок до центру Парижа.
Моя розрада - і з нею я тепер і влягаюся спати - в тому, що я так довго не писав, що це писання, отже, у моєму теперішньому житті ще не встигло зайняти певного місця й через це - якщо бути, однак, достатньо мужнім - має хоча б тимчасово вдаватися.
Сьогодні мене здолала така слабість, що я навіть розповів шефові про оту дитину. - Тепер я пригадую, що окуляри зі сну належали моїй матері, яка ввечері сидить поруч зі мною і, граючи в карти, не вельми привітно зиркає на мене поверх пенсне. Праве скельце того пенсне - не пам’ятаю, щоб досі я це помічав, - ближче до ока, ніж ліве.
3 жовтня. Така сама ніч, тільки засинав іще важче. Коли поринаю в сон - відчуття болю, що прямовисно пронизує голову через перенісся згори вниз, наче ото задуже наморщиш чоло. Щоб стати якомога важчим - а так, здається мені, легше заснути, - я згорнув руки, поклавши долоні на плечі, й лежав, немов солдат із повною викладкою. Знову сила моїх снів, що пронизує свідомість ще до того, як я засну, не дала мені спати. Усвідомлення мого поетичного хисту ввечері й уранці не має меж. Я відчуваю себе розкутим до глибини єства і здатним добути з себе все, що схочу. Це провокування таких сил, яким потім не дають працювати, нагадує моє ставлення до Б. Тут також ті самі виливи, що, не діставши волі й завдаючи удару, у відповідь, мусять самі себе знищити, одначе тут - і в цьому полягає різниця - йдеться про сили таємничіші й про моє найзаповітніше.
На Йозефоплац повз мене проїхав великий туристський автомобіль, в якому сиділа - щільно одне побіля одного - сім’я. За автомобілем разом із запахом бензину в обличчя мені війнуло Парижем.
Диктував у конторі досить довге повідомлення в окружне управління. Дійшовши до кінцівки, що мала прозвучати на високій ноті, я зупинився й далі вже не міг нічого робити, а тільки втупився в друкарку фройляйн К., яка, за звичкою, особливо пожвавішала, відсунула крісло, заходилася покашлювати, перебирати щось на столі й привернула так увагу всієї кімнати до моєї біди. Фраза, яку я шукаю, тепер прибирає ще одного значення: вона має заспокоїти друкарку, і що потрібнішою ця фраза стає, то важче її знайти. Нарешті на думку мені спадає вираз «затаврувати ганьбою» і відповідне до нього речення, однак я не розтуляю рота, відчуваючи відразу й сором воднораз, так наче то - шматок сирого м’яса, вирізаного з мене м’яса (ось яких мук це мені вартувало). Нарешті я промовив ту фразу, але в душі залишилося відчуття великого жаху - адже все в мені готове до письменницької роботи, й така робота була б для мене небесним порятунком і справжнім воскресінням, тоді як я тут, у конторі, задля якогось жалюгідного папірця маю виривати у здатного на таке щастя тіла шматок його власної плоті.
4 жовтня. Я стривожений і жовчний. Учора перед сном у мене в голові, зліва вгорі, блимнув холодний вогник. Над лівим оком уже засіло якесь напруження. Коли я думаю про це, мені здається, що в конторі я не витримав би навіть тоді, якби мені сказали, що через місяць я стану вільним. І все ж у конторі я свої обов’язки здебільшого виконую, цілком спокійний, коли можу бути певен, що шеф мною задоволений, і моє становище не викликає в мене жаху. А втім, учора ввечері я зумисне спробував притупити в собі всі почуття, пішов прогулятися, читав Дікенса, потім трохи оговтався, забракло сили віддаватися смутку, який я вважаю виправданим і тоді, коли він, як мені здається, трохи відступає, - так я сподівався мати кращий сон. Він таки й виявився трохи глибшим, хоч і недостатньо глибоким і раз у раз переривався. На втіху собі я казав, що зате знову притлумив у собі оте велике збудження, що не хочу попускати собі віжки, як це завжди бувало після таких періодів, що й післяпологові болі того збудження не примусять мене втратити самовладання, як це траплялося доти. Можливо, мені
