Щоденники 1910-1923

векселі готівкою, не віддає їх. Дочка тримається перед закоханим офіцером гордо й хвалиться своїм юдаїзмом, хоч і вихрещена; офіцер не знає, як дати собі раду, й, безсило опустивши переплетені руки, дивиться на батька, сподіваючись допомоги. Дочка втікає до Едельмана, вона хоче вийти заміж за коханого, хай поки що й таємно, позаяк зі світськими законами єврей не має права одружитися на християнці, а вона без батькової згоди ночевидь не може перейти до юдаїзму. Батько приходить і бачить, що, як не вдатися до хитрощів, усе можна втратити, й про людське око благословляє обох на шлюб. Усі його прощають, ба навіть починають любити, так ніби не мали рації, навіть старий Едельман - цей особливо, хоч і знає, що то Зайдеман отруїв його сестру. (Ця прогалина виникла, мабуть, унаслідок скорочення, а може, й через те, що п’єса розповсюджується переважно усно, від однієї акторської трупи до іншої.) Завдяки примиренню Зайдеман сподівається насамперед дістати векселі Драгомірова. «Ти знаєш, - каже він, - я не хочу, щоб цей Драгоміров погано відгукувався про євреїв». І Едельман віддає йому векселі задарма, після чого Зайдеман підкликає його до портьєри в глибині сцени - нібито хоче щось показати - й стромляє йому через домашній халат ножа в спину. (Між примиренням і вбивством якийсь час Зайдемана на сцені не було - він придумував план і купляв ножа.) В такий спосіб він прагне послати молодого Едельмана на шибеницю, бо підозра впаде саме на нього, а дочка звільниться для Драгомірова. Зайдеман утікає, а Едельман лежить за портьєрою. Вступає дочка у весільній фаті, попідруч із молодим Едельманом у молитовному одін- ні. Батька, як вони бачать, на жаль, іще нема. Входить Зайдеман і, вздрівши шлюбну пару, вдає щасливого. Цієї миті з’являється якийсь чоловік, можливо, сам Драгоміров, а може, просто хтось із акторів і, власне, незнайомий нам детектив; він заявляє, що має провести обшук, оскільки «в цьому домі не можна бути певним за своє життя». Зайде- ман: «Діти, не турбуйтеся, це, звісно ж, помилка, само собою зрозуміло. Все з’ясують». Знаходять мертвого Едельмана, молодого Едельмана силоміць забирають від коханої й заарештовують.

Протягом цілої дії Зайдеман вельми терпляче й добре продуманими короткими репліками («Так, так, дуже добре».- «Але це не правда».- «Атож, це вже краще». - «Ну звісно, звісно») навчає тих двох у чумарках, як вони в суді мають свідчити про нібито багаторічну ворожнечу між старим і молодим Едельманами. Вони ніяк не можуть збагнути, чого від них хочуть, раз у раз доходить до непорозуміння, так, під час однієї імпровізованої репетиції судового засідання вони заявляють, що то Зайдеман доручив їм подати справу саме так, - поки вони кінець кінцем так ужилися у ворожнечу, що навіть - і Зайдеман не годен уже їх стримати - можуть показати, як сталося саме вбивство і як чоловік рогатиною заколов жінку. Це, звичайно ж, знову більше, ніж буде потрібно. І все-таки Зайдеман залишається обома досить задоволений і сподівається за їхньою допомогою досягти сприятливого завершення судового процесу. В цьому місці перед віруючим глядачем, хоч про це окремо й не повідомляється, позаяк таке само собою зрозуміло, замість письменника, що відступає, з’являється сам Бог і карає зловмисника осліпленням.

В останній дії у кріслі голови суду сидить знову той самий Дра- гоміров-актор (у цьому також виявляється зневага до християнського - один єврейський актор може легко виконувати три християнські ролі, навіть не біда, що він грає їх погано), а поруч із ним як захисника, з надто пишним волоссям на голові й вусами, відразу впізнаємо Зайдеманову дочку. І хоч її розгадують одразу, в інтересах Драгомірова її ще довго вважають акторською заміною, поки ближче до середини дії починають розуміти, що вона перевдяглася, щоб урятувати свого коханого. Ті двоє в чумарках мусять давати свідчення кожне окремо, і їм доводиться дуже скрутно, адже готувалися вони разом. До того ж обоє не розуміють літературної німецької мови голови суду - щоправда, коли справа заходить у глухий кут, голові допомагає захисник, як підказує він тому й у всьому іншому. Потім виходить Зайдеман, який і доти намагався диригувати тими в чумарках, смикаючи їх за поли, й своєю жвавою впевненою мовою, кмітливою поведінкою, правильним звертанням до голови суду справляє, порівняно з попередніми свідками, сприятливе враження, яке страшенно суперечить тому, що ми про нього знаємо. Його свідчення досить скупі, про цю справу він знає, на жаль, дуже мало.Та ось, нарешті, в особі останнього свідка, слуги, виступає справжній Зайдеманів обвинувач, який це навіть не зовсім усвідомлює. Він бачив, як Зайдеман купляв ножа, він знає, що у вирішальну хвилину Зайдеман був у Едельмана, нарешті, він знає, що Зайдеман ненавидить євреїв, а надто - Едельмана, і хотів дістатися до його векселів. Ті двоє в чумарках підхоплюються, щасливі, що можуть усе це підтвердити. Зайдеман захищається, як трохи збита з пантелику людина честі. Мова заходить про його дочку. Де ж вона? Звісно ж, удома, і підтвердить його слова. Ні, вона цього не зробить, заперечує захисник і збирається це довести - відвертається до стіни, скидає перуку й постає перед враженим Зайдеманом його дочкою. Справжньої покари має вигляд чиста білизна верхньої губи, коли дівчина зриває й вуса. Зайдеман ковтає отруту, щоб уникнути земної справедливості, признається у своїх злочинах,