пощастить так знайти в собі приховану стійкість.
Надвечір на канапі в моїй темній кімнаті. Чомусь потрібно досить багато часу, щоб розгледіти колір, але потім у свідомості враз ніби настає прояснення, і сумніви щодо кольору швидко минають. Коли з другого боку на скляні двері одночасно падає світло з передпокою й кухні, то шибки майже до самого низу заливає зеленуватий або, щоб не зіпсувати чіткого враження, зелений колір. Якщо в передпокої світло вимкнути й горітиме світло лише на кухні, то шибка, яка ближче до кухні, стає темно-синьою, сусідня - білувато-голубою, такою білуватою, що весь малюнок на матовому склі (стилізовані маківки, вусики, різноманітні чотирикутники та листочки) розпливається.
Відблиски й тіні, що падають на стіни та стелю знизу від електричного освітлення на вулиці й на мосту, безладні, почасти спотворені, перекривають одне одного, і їх важко перевірити. Річ у тім, що, коли встановлювали дугові електричні лампи внизу й обставляли цю кімнату, ніхто не подумав по-господарському про те, який вигляд матиме моя кімната о цій порі без власного кімнатного освітлення, коли на неї дивитися з канапи.
Від трамвая, що проїздить унизу, падають угору на стелю невиразні білуваті відсвіти й, механічно затинаючись, переламуючись у кутку на стелі, сповзають стіною вниз. - Глобус стоїть у першому свіжому повному відблиску вуличного освітлення на комоді, рівно залитому згори зеленуватим світлом, полискує заокругленнями й має такий вигляд, ніби світло для нього заяскраве, хоч воно ковзає на його поверхні, роблячи його схожим скоріше на буре шкіряне яблуко. - Світло з передпокою кидає на стіну над ліжком чималу лискучу пляму, яку біля узголів’я обмежує звивиста лінія і яка в цю мить тисне на ліжко, робить ширшими темні стояки, підіймає стелю над ліжком.
5 жовтня. Уперше за кілька днів знову тривога, навіть від цих записів. Лють через сестру, що входить до кімнати й сідає з книжкою біля столу. Дочекатися ще одного невеличкого приводу й дати волю цій люті. Нарешті вона бере зі скриньки візитну картку й колупається нею в зубах. З дедалі меншою люттю, від якої в голові залишається тільки різка пара, і все відчутнішою полегкістю й упевненістю починаю писати.
Учора ввечері в кав’ярні «Савой»19. Єврейське товариство. - Пані К., «імітаторка чоловіків». У чумарці, коротких чорних штанях, білих панчохах, тонкововній білій сорочці, що виступає з чорної камі- зельки, застебнутій спереду на ґудзик із плетених ниток і з широким, просторим довгим комірцем. На голові - темна шапочка без крисів, тепер вона охоплює жіночі коси, але нею користуються і в інших випадках, її носить і чоловік пані К.; поверх шапочки - великий, м’який чорний капелюх з високо відігнутими крисами. - Власне, я не знаю, що це за люди, яких представляє вона і її чоловік. Якби я надумав розповісти про них комусь такому, перед ким не хотілося б показувати свого невігластва, то побачив би, що вважаю їх службовцями громади, прислугою в храмі, відомими неробами, з якими громада змирилася, пригрітими з певних релігійних причин волоцюгами, людьми, котрі внаслідок свого особливого становища якраз і крутяться біля самого осереддя громадського життя, внаслідок свого некорисливого споглядального бурлакування вивчили багато пісень, добре знають усе про взаємини між членами громади, але, не маючи зв’язку з трудовою діяльністю, не вміють цими своїми відомостями скористатися, людьми, що є євреями в особливо чистому вигляді, бо живуть тільки в релігії, однак без її турбот, бід і не розуміючи її. Вони, здається, вміють із будь-кого зробити дурня, сміються відразу після вбивства шляхетного єврея, продаються першому-ліпшому відступникові, танцюють, хапаючись від захвату за пейси, коли викритий убивця отруюється й волає до Бога, і все тільки через те, що вони такі легенькі, мов пір’їнки, і від найменшого тиску опиняються на підлозі, вони вразливі й коли що - відразу плачуть, хоч і без сліз (виплакуються, вдаючись до гримас), та щойно тиск минає, виявляється, що вони позбавлені щонайменшої власної ваги й тому одразу злітають угору.
Тому вони повинні, власне, завдати багато клопоту такій серйозній п’єсі, як «Ме8СІштесЬ>20 Латайнера, бо вони постійно, на повен зріст, а нерідко ще й навшпиньки обома ногами бовваніють у повітрі попереду на сцені й не знімають напруги в п’єсі, а розтинають її. Але серйозність п’єси втілено в таких рішучих, зважених навіть у можливих імпровізаціях, сповнених єдиного почуття напружених словах, що навіть коли дія розгортається лише в глибині сцени, вона ніколи не втрачає свого значення. Швидше всього, тут чи там цих двох у чумарках придушать, що відповідає їхній суті, але, попри їхні розпростерті руки й ляскання пальців, позаду однаково видно вбивцю, який, проковтнувши отруту, хапаючись
