А втім, розповідає він вельми непогано, в його розповідях перемішується правильна розгалуженість писаних речень і живої мови, як це нерідко спостерігаємо в таких гладких, чорних, поки що здорових, середніх на зріст, збуджених від безперервного куріння євреїв. Судові терміни створюють мові опору, він називає параграфи, і їм, здається, нема кінця-краю. Кожну історію він розгортає з самого початку, наводить твердження й заперечення, просто-таки стрясає їх власними репліками, про несуттєве, що нікому й на думку не спало б, спочатку лише згадує, далі називає його несуттєвим і відтручує вбік («один чоловік, як же його звати, ет, це несуттєво...»), втягує слухача особисто, розпитує, а історія тим часом ущільнюється, іноді починає розпитувати слухача ще й до початку самої історії, яка навіть не може його зацікавити, - розпитує, звісно, без потреби, просто щоб з’ясувати якийсь часовий взаємозв’язок, укинути зауваження слухачеві дозволяє - не відразу, це було б прикро (Кубін), та хоч і невдовзі, однак усе ж таки вже тільки під час самої розповіді, - в слушному місці, і такі ділові лестощі втягують слухача в історію, позаяк це дає йому цілком особливе право бути тут слухачем.
14 жовтня. Учора ввечері в «Савої» - «Суламіф» А. Ґолдфадена. Власне, це опера, але кожну п’єсу, яку співають, називають оперетою, і мені здається, що вже сама ця деталь вказує на вперте, необдумане мистецьке прагнення, яке, крім того, безпідставно стало популярним і штовхає європейське мистецтво в його вододільних творчих пошуках почасти у випадковий бік.
Історія: герой рятує дівчину, яка заблукала в пустелі («благаю тебе, о великий, всемогутній Боже») і, знемагаючи від спраги, кинулась у водозбірник. Вони присягають одне одному на вірність («вірна моя, кохана моя, діаманте мій, знайдений у пустелі») й закликають у свідки криницю й червонооку дику кішку. Чінґітанґ (П.), дикий Абсолонів слуга, відвозить дівчину Суламіф (пані Ч.) назад у Віфлеєм до її батька Маноаха (Ч.), тоді як Абсолон (К.) знову вирушає до Єрусалима; але там він закохується в Авіґайль (пані К.), одну багату тамтешню дівчину, забуває про Суламіф і одружується. Суламіф чекає коханого вдома у Віфлеємі. «Багато людей вирушають до Єрушолаїма й повертаються бешулім». «Він, мій прекрасний, хоче мене зрадити!» Впадаючи у відчай, вона знаходить у собі впевненість і готовність до всього, надумує прикинутися божевільною, щоб не виходити заміж і дістати змогу чекати. «Воля моя залізна, серце своє я на фортецю оберну». Тепер вона, роками вдаючи із себе божевільну, сумно й голосно, з вимушеної згоди всіх довкола, втішається спогадами про коханого, тільки й правлячи про пустелю, криницю та кішку. Своїм божевіллям дівчина відлякує одразу трьох женихів, з якими Маноахові щастить мирно розійтися лише завдяки тому, що влаштовує лотерею: Иоела Ґедоні (У.) («я - найдужчий єврейський герой»), землевласника Авіданова (Р.П.) і пузатого проповідника Натана (Льови), який страждає найглибше: «Віддайте її мені, я за нею вмираю». В Абсолона біда: дика кішка загризла на смерть одну його дитину, а друга падає в криницю. Він згадує про свою провину, зізнається в усьому Авіґайль. «Не побивайся так гірко». - «Годі вже краяти моє серце словами». - «На жаль, усе, що я кажу, - правда». Навколо цих двох з’являються і зникають певні думки. Чи повинен Абсолон покинути Авіґайль і повернутися до Суламіф? Адже Суламіф також заслуговує на рахмонес. Нарешті Авіґайль відпускає його. У Віфлеємі Маноах нарікає через дочку: «О горе мені, в мої сиві літа». Абсолон своїм голосом виліковує дівчину. «А решту, батьку, я розповім тобі вже потім». Авіґайль зникає внизу в єрусалимських виноградниках, Абсолона ж виправдує лише його героїзм.
Наприкінці вистави ми ще очікуємо актора Льови, яким я хочу помилуватися в ролі знехтуваного. Він ще має, як завжди, «про- анонсувати»: «Любі гості, від імені всіх нас дякую, що прийшли, і щиро запрошую на завтрашню виставу, на якій ми покажемо всесвітньовідомий шедевр такого й такого автора... До побачення!» І, помахуючи капелюхом, іде зі сцени.
Натомість ми бачимо завісу, що застрягла, й тепер її намагаються хоч трохи розсунути. Це триває досить довго. Нарешті її широко розсувають, посередині вона сколена шпилькою, ззаду бачимо Льови, що ступив до рампи й, повернувшись обличчям до нас, глядачів, руками відмахується від когось, хто нападає на нього знизу; він намагається знайти опору, поки несподівано зриває всю завісу разом із дротяним кріпленням угорі й постає перед нашими очима навколішки, а П., який грав дикуна і який ще й досі, так ніби завіса ще закрита, стоїть нахилений, обхопивши руками Льови, силкується головою зіпхнути того з подіуму вниз. Збоку в залі збирається гурт. «Закрийте завісу!» - хтось кричить на майже відкритій сцені, де з жалюгідним виглядом стоїть пані Ч., демонструючи бліде обличчя Суламіф; низенькі кельнери забираються на столи та
