стільці й сяк- так дають лад завісі, господар намагається заспокоїти урядового представника, в якого тепер тільки одне бажання: геть звідси, але ці спроби заспокоїти тільки затримують його, а з-за завіси чути голос пані Ч.: «І ми ще хочемо зі сцени проповідувати перед публікою мораль...» Спілка єврейських канцеляристів «Майбуття», що взяла на себе режисуру завтрашнього вечора й перед сьогоднішньою виставою провела чергові загальні збори, з огляду на цю пригоду вирішує за півгодини скликати позачергові збори, один чеський член спілки передрікає акторам цілковитий крах як наслідок їхньої скандальної поведінки. І раптом усі бачать Льови, який начебто був зник, - оберкельнер Р. руками, а може, й ногами підштовхує його до дверей. Льови просто хочуть викинути. Цей оберкельнер, який доти та й потім перед кожним відвідувачем, зокрема й перед нами, стояв, мов пес, зі своєю псячою мордою, що нависає над величезною, схованою за покірними бічними складками пащею, тепер...
16 жовтня. Учора напружена неділя. Весь персонал заявив батькові, що йде з роботи. Завдяки розумній мові, щирості, повазі до його хвороби, його величі й колишній могутності, досвіду й мудрості він у загаї ьних і приватних бесідах домігся того, що майже всі повернулись. Один дуже цінний конторник, Ф., попросив час подумати, до понеділка, позаяк уже дав слово нашому управителеві, який кидає роботу й хоче переманити весь персонал до свого ново створеного підприємства. У неділю бухгалтер пише, що все ж таки не може залишитись, Р. від даного слова його не звільняє.
Я їду до нього в Жижков. Його молода дружина з кругленькими повними щічками, довгообраза і з невеличким товстим носом, який ніколи не псує чеського обличчя. Дуже довгий, надзвичайно просторий, квітчастий і в плямах вранішній халат. Він здається особливо довгим і просторим, бо вона, вітаючи мене, якось аж надто метушиться, намагається знайти якнайкраще місце для альбома - останньої оздоби - на столі й зникає, щоб покликати чоловіка. У того такі самі поквапні рухи, - можливо, це від нього їх перейняла дуже залежна дружина, - нахилена вперед верхня частина тулуба дуже розхитується, тоді як нижня помітно відстає. Враження від людини, яку знаєш уже десять років, часто її бачиш, мало звертаєш на неї уваги, і раптом стикаєшся з нею безпосередньо. Що менше успіху я маю своїми чеськими вмовляннями (адже на руках у нього вже підписаний контракт із Р., однак у суботу ввечері батько так його спантеличив, що він не згадав про контракт), то більш котячим стає його обличчя. Наприкінці я з неабиякою приємністю вже починаю грати і, трохи витягнувши обличчя й примруживши очі, мовчки роззираюся в кімнаті, так ніби не можу повністю відкрити те, на що натякаю. Але не впадаю в розпач, коли бачу, що це не справляє враження, і, не чекаючи, поки він відповість мені новим тоном, заходжуюся вмовляти його заново. Розмова почалася з того, що через дорогу живе інший Т., а завершилася біля порога тим, що господар висловив подив з приводу мого легкого костюма в такий холод. Характерно для перших моїх надій і завершальної невдачі. Але я зобов’язав його прийти пополудні до батька. Аргументи мої часом надто абстрактні й формальні. Не покликати до кімнати дружину було помилкою.
Пополудні - в Радотін, щоб утримати конторника. Завдяки цьому зустрівся з Льови, про якого весь час згадую. У вагоні: кінчик носа в старої жінки з іще майже молодою, туго напнутою шкірою. Виходить, молодість завершується на кінчику носа й там-таки починається смерть? Пасажири щось жують, ковтають, широко роззявляють роти, і це - ознака того, що їхня поїздка залізницею, сусіди в купе, те, де і як вони сидять, температура у вагоні, навіть число «Пана» в мене на колінах, що на нього час від часу дехто поглядає (як-не-як це щось таке, чого побачити в купе вони не сподівалися ), - все це, на їхню думку, бездоганне, природне й не викликає підозри, і водночас вони думають про те, що все могло бути й багато гірше.
Походжаю туди-сюди на подвір’ї в пана Г., собака ставить лапу на носак мого черевика, яким я погойдую. Діти, кури, тут і там дорослі. Нянька, в якої я викликаю цікавість, і вона раз у раз перехиляється через поруччя павлача24 або визирає з-за дверей. Не знаю, ким і яким саме я здаюся в її очах - байдужим, присоромленим, молодим чи старим, зухвалим чи поступливим, тримаю руки за спиною чи на череві, змерзлим чи розпашілим, прихильником тварин чи комерсантом, товаришем Г. чи прохачем, - або в очах учасників якихось зборів, що іноді безперервною вервечкою снують від шинка до пісуара й назад, - гордовитим чи смішним через мій легкий костюм, євреєм чи християнином і т. ін. Походжати туди-сюди, втирати носа, час від часу гортати «Пана», боязко відводити погляд від павлача, щоб раптом не побачити його порожнім, спостерігати домашню птицю, відповідати на привітання якогось чоловіка, дивитися крізь вікно ресторанчика на пласкі, схилені набік, притиснені одне до одного й повернені в бік оратора чоловічі обличчя, - все це допомагає. Пан П, який час від
