дівчинка.
Три години прогулювався з Льови й своєю сестрою.
23 жовтня. Своїм існуванням актори, на мій жах, знов і знов переконують мене: більшість із того, що я досі про них написав, неправда. Неправда, бо я пишу про них з незмінною любов’ю (навіть тепер, коли я пишу, це також обертається неправдою), але й з перемінною силою, і ця перемінна сила не поціляє розкотисто й влучно у справжніх акторів, а глухо губиться в цій любові, яка ніколи не вдовольнятиметься силою і тому, оскільки вона акторів утримує, вважає, нібито їх захищає.
Суперечка між Чіссік і Льови. Ч.: «Едельштатт - найбільший єврейський автор. Він шляхетний. Розенфельд, певна річ, також великий автор, але не перший». Льови: «Ч. - соціалістка, а позаяк Едельштатт складає соціалістичні вірші (він редактор однієї соціал-єврейської газети в Лондоні), то Ч. вважає його найбільшим. Але хто такий Едельштатт? Його знає партія, більш ніхто, а Розенфельда знає світ.» Ч.: «Ідеться не про визнання. Все, що написав Едельштатт, - шляхетне». Л.: «Я ж бо теж його добре знаю. «Самогубець», скажімо, - річ дуже добра». Ч.: «Навіщо сперечатися? Ми однаково не дійдемо згоди. Я повторюватиму свою думку до завтра, та й ти також». Л.: «Я - до післязавтра».
Ґольдфаден, одружений, марнотратний, навіть у великій нужді. Близько сотні п’єс. Украдені літургійні мелодії зроблено народними, їх співає весь народ. Кравець за роботою (наслідує), служниця й т. ін.
Коли акторська вбиральня така невеличка, стверджує Ч., сварки неминучі. Приходять збуджені зі сцени, кожне вважає себе найбільшим актором чи актрисою, хтось комусь, наприклад, наступить на ногу, чого важко уникнути, - і ось уже готова не тільки сварка, а й справжня бійка. О, у Варшаві, там було сімдесят п’ять невеличких окремих убиралень, і в кожній - світло.
О шостій я застав акторів у їхній кав’ярні, вони сиділи за двома столиками, поділені на два ворожі гурти. На столику гурту Ч. лежала книжка Переца. Льови саме згорнув її й підвівся, щоб піти зі мною.
До двадцятирічного віку Льови був бохером, що вчився й тринькав гроші свого багатого татуся. Там було товариство молоді, його перевесників, які щосуботи сходилися в одному закритому ресторанчику, курили в каптанах і взагалі грішили проти святкових заповідей.
«Великий орел», найзнаменитіший єврейський актор із Нью-Йорка, мільйонер, для якого Ґордін написав «Дику людину» і якого Льови не тільки просив у Карлсбаді не приходити на виставу, бо йому, мовляв, забракне мужності грати перед ним на їхній погано устаткованій сцені. - Самі декорації, на тій жалюгідній сцені нема де повернутись. Як ми гратимемо «Дику людину»! Там потрібна канапа. У ляйпцизькому Кришталевому палаці було чудесно. Вікна можна відчиняти, в них світило сонце, за п’єсою потрібен трон - гаразд, нате вам трон, я крізь натовп простував до нього й справді був королем. Грати там багато легше. А тут усе збиває тебе з пуття.
24 жовтня. Мати працює цілий день, буває весела й сумна - як коли, анітрохи нікого не обтяжуючи своїми турботами, голос у неї дзвінкий, надто гучний для звичайної розмови, та коли тобі сумно й по якімсь часі раптом чуєш його, він діє цілюще. Вже тривалий час я скаржуся, що, хоч постійно й нездужаю, ніколи не мав якоїсь особливої хвороби, яка примусила б мене злягти. Це бажання запевне пов’язане переважно з тим, що я знаю, як мати вміє втішити, коли вона, наприклад, входить з освітленої вітальні в півтемряву кімнати з хворим, чи ввечері, коли день починає одноманітно переходити в ніч, вона, повернувшися з крамниці, своїми турботами й рішучими вказівками примушує вже пізній день початися заново й спонукає хворого допомагати їй. Я б хотів, щоб так стало знов, адже я був би тоді слабим, і я знаю, що б робила тоді мати, аби зі щирою, властивою її рокам здатністю разом із дітьми потішитися. Вчора мені спало на думку, що я
