Щоденники 1910-1923

цілком позбавлена імпульсів, скажімо, філософська, й актори читали б її вголос, сидячи в кімнаті з будь-якою декорацією;

-  і все ж таки найкраща драма - це та, яка більшість імпульсів дає залежно від часу й простору, звільнена від усіх життєвих вимог, яка обмежується лише промовами, думками в монологах, головними віхами того, що відбувається, рештою мають керувати імпульси; піднята на щит, що його несуть актори, художники, режисери, вона слухається лише свого найвищого натхнення.

Хибність такого висновку: він змінює, не вказуючи на це, концепцію, дивиться на речі то з письменницького кабінету, то з глядацької зали. Навіть коли глядачі не все бачать так, як автор, навіть коли постановка ошелешує і його самого (29 жовтня, неділя), він усе ж таки виношував п’єсу з усіма деталями, посувався від деталі до деталі й тільки коли зібрав усі деталі в репліках, вони набули драматичної ваги й сили. Завдяки цьому драма в найвищому своєму розвитку виявляється нестерпно олюдненою, і приземлити її, зробити стерпною - ось завдання актора, який несе відведену йому роль, розпушуючи її, подрібнюючи, надаючи їй легкості. Отож драма пливе в повітрі, але не так, як знесений ураганом дах, а як ціла будівля, вирвана разом із підмурівком із землі й піднята вгору силою, яка ще й сьогодні нагадує скоріше безумство.

Іноді складається враження, ніби п’єса спочиває вгорі на софітах, актори повідпанахували від неї смужки, кінці яких задля гри тримають у руках чи пообвивали навколо себе, й тільки там і сям смужка, яку важко віддерти, здіймає актора, публіці на страх, у височінь.

Сьогодні мені снився віслюк, схожий на хорта й дуже стриманий у рухах. Я уважно спостерігав за ним, усвідомлюючи, яке рідкісне це явище, але запам’ятав тільки те, що мені все не подобалися його вузькі людські ступні - вони були довгі й якісь одноманітні. Я поклав йому свіжого темно-зеленого кипарисового гілля, яке щойно одержав від однієї цюрихської старої жінки (все це діялося в Цюриху), але він не схотів його їсти, тільки трохи обнюхав; та коли потім я залишив гілля на столі, він пожер його дочиста, так що на столі зосталася тільки ледве помітна, схожа на каштан кісточка. Згодом мова зайшла про те, що цей віслюк зроду не ходив на чотирьох ногах, а завжди тримався по-людському рівно, виставляючи напоказ лискучі сріблясті груди й черевце. Але то була, власне, неправда.

А ще мені приснився англієць, з яким я познайомився на зборах, що нагадували збори Армії спасіння в Цюриху. Сидіння там стояли, як парти в школі - під стільницею була ще й відкрита полиця; мацнувши туди рукою, щоб дати лад, я здивувався, як же легко можна завести дружбу під час подорожі. Очевидно, мався на увазі англієць, який невдовзі по тому підійшов до мене. На ньому була простора світла одежа, в дуже доброму стані, тільки ззаду на плечах замість одежної тканини чи принаймні поверх неї була нашита інша, сіра збориста, трохи обвисла, порвана на смужки й немовби поцяткова павуком; та матерія нагадувала чи то шкіряні вставки на рейтузах, чи то нарукавники в кравчинь, продавщиць та конторників. Обличчя його було також покрите сірою тканиною з дуже майстерно зробленими вирізами для рота, очей, а мабуть, і для рота. Але ця тканица була нова, з начосом, схожа на фланель і дуже пухка й м’яка - чудова англійська якість. Мені все так сподобалось, аж закортіло познайомитися з цим чоловіком. Він хотів запросити мене до себе додому, але з цього нічого не вийшло, бо післязавтра я вже мав від’їздити. Перше ніж піти зі зборів, він надяг на себе ще кілька речей, вочевидь дуже практичних, і, коли застебнувся, зробився завдяки їм геть непомітним. Позаяк він не зміг запросити мене в гості, то запропонував бодай вийти на вулицю. Я рушив за ним, ми поставали край тротуару напроти ресторанчика, де відбувалися збори, я - нижче, він - вище, й, поговоривши ще трохи, знов зійшлися на думці, що із запрошенням таки нічого не вийде.

Потім мені приснилося, що Макс, Отто²⁷ і я звикли пакувати свої валізи вже на вокзалі. Наприклад, сорочки ми несли до валіз під стіною через усю головну залу. І хоч це був, здається, загальний звичай, у нас він себе не виправдав і переважно через те, що ми починали пакуватися перед самісіньким приходом потяга. Певна річ, ми тоді були схвильовані й майже не сподівалися встигнути на потяг, не кажучи вже про те, щоб зайняти добрі місця.

Хоча завсідники й обслуга в кав’ярні люблять акторів, гнітюче враження не дає їм зберегти пошану, і вони зневажають