акторів, мов жебраків, волоцюг, оєвреєних людей - точнісінько, як в історичні часи. Так, старший кельнер поривався викинути Льови з зали, швейцар, колишній послугач у домі розпусти, а тепер сутенер, нагримав на невеличку Чіссік, коли та, розчулена «Дикою людиною», хотіла була щось передати акторам, а коли я позавчора проводжав Льови назад до кав’ярні - після того, як він у кав’ярні «Сіті» прочитав мені першу дію з «Еліезер бен Шевіа» Ґордона, - той чолов’яга (він косоокий, а між загнутим гострим носом і ротом у нього западина, з якої стирчать маленькі вусики) крикнув йому: «Та підходь уже, пришелепку. (Натяк на роль у “Дикій людині”.) Тебе ждуть. Сьогодні тут такі гості, яких ти й не заслуговуєш, справді. Прийшов навіть один артилерист-до- броволець, ось поглянь». І показує на одне із запнутих вікон у кав’ярні, за яким нібито сидить отой доброволець. Льови проводить рукою по чолу: «Від Еліезера бен Шевіа - та до цього ось».
Сьогодні мене так приваблює вигляд сходів. Уже з самого ранку й не раз потім я тішився трикутним вирізом кам’яного поруччя тих сходів, що ведуть праворуч від Чехбрюке вниз до набережної. Дуже прикрі, так ніби нашвидкуруч зроблений начерк. А тепер я бачу по той бік річки на схилі сходні, що ведуть до води. Вони там з давніх- давен, та тільки восени й узимку, коли розташовану перед ними школу плавання згортають, вони відкриваються погляду й лежать у темній траві під бурими деревами у грі перспективи.
Льови: четверо друзів юності стали на старість великими ученими- талмудистами. Але кожному випала своя, особлива доля. Один збожеволів, другий помер, раббі Еліезер у сорок років став вільнодумцем, і тільки найстарший із них, Акіба, який почав учитись аж у сорок років, досяг цілковитого пізнання. Учнем в Еліезера був раббі Майр, богомільний чоловік, чия набожність була така велика, що уроки вільнодумця не завдали йому шкоди. Він з’їдав, як сам казав, тільки ядро горіха, а шкаралупу викидав. Якось у суботу Еліезер поїхав покататися верхи на коні, раббі Майр рушив за ним пішки, з Талмудом у руках, щоправда, він пройшов лише дві тисячі кроків, бо ходити більше в суботу не можна. І ось під час прогулянки між ними відбувся символічний діалог. «Повернися назад до свого народу», - сказав раббі Майр. Еліезер відмовився, відбувшись якоюсь грою слів.
ЗО жовтня. Оце бажання - віддатися уявленням про страшенно ризиковані страви - зринає в мене майже завжди, коли я відчую свій шлунок здоровим. Це бажання я гамую здебільшого перед ковбасними крамницями. Коли я бачу ковбасу й на ярлику написано, що вона - тверда давня домашня, я подумки вгризаюся в неї всіма зубами й ковтаю притьма, методично й безоглядно, мов машина. Од відчаю, що його негайно породжує, хай навіть в уяві, цей вчинок, моя поквапність зростає. Не відкушуючи, я запихаю до рота довгі шматки порібрини, а тоді витягую їх ззаду, прориваючи шлунок і кишки. У брудних бакалійних крамницях я виїдаю все дочиста. Набиваю себе оселедцями, огірками й усілякими огидними, старими гострими стравами. Цукерки сипляться в мене з усіх бляшанок, мов град. Так я тішуся не тільки своїм здоровим станом, але й стражданням, яке не завдає болю і скоро мине.
Це вже в мене така давня звичка: не дати чистим враженням, болісним чи приємним, щойно вони досягнуть своєї найвищої чистоти, цілюще розлитися в усьому моєму єстві, а скаламутити їх новими, непередбаченими, невиразними й прогнати від себе. Це - не лихий намір завдати самому собі шкоди, а просто неспроможність стерпіти чистоту тих вражень, та замість визнати ту неспроможність, дати їй виявитись - а це було б єдино правильне рішення - й закликати на підтримку нові сили, я намагаюся нишком допомогти собі, викликаючи, немовби мимоволі, нові враження.
Так сталося зі мною, наприклад, у суботу ввечері, після того, як я прослухав добру новелу фройляйн Т.28, що належить більше Максові, принаймні належить йому більшою мірою і з більшою підставою, ніж одна з його власних новел, після того, як послухав прекрасну п’єсу Баума «Конкуренція», де можна побачити, як драматична сила її творення переходить безпосередньо у драматичну силу її впливу, як ото буває, коли розглядаєш виріб живого майстра-ремісника, - після того, як я прослухав ці два твори, я був такий пригнічений, і моя душа, багато днів досить порожня, зовсім несподівано сповнилася таким важким смутком, що дорогою додому я заявив Максові: з «Роберта і Самуеля» нічого не вийде. Для такої заяви тоді навіть не потрібно було ані найменшої мужності - ні щодо мене, ні щодо Макса. Подальша розмова трохи збила мене з пантелику, позаяк за «Роберта і Самуеля» мені на той час голова зовсім не боліла, і тому на Максові заперечення я слушних відповідей не знайшов. Та коли згодом я залишився сам і забувся не тільки навіяний розмовою щемкий смуток, але й утіха, яку мені майже завжди давала присутність Макса, почуття безнадії так розгулялося в мені, що розум почав
