із паном Клюґом і, може, тільки разів зо два мимохідь поглянув на нього, а решту часу, поки тривала квола, безперервна розмова, не міг відвести очей від пані Клюґ. Вона була цілком захоплена моєю присутністю, однак більше в своїй уяві, ніж насправді. Коли вона зверталася до Льови, щоразу починаючи з тих самих слів: «Послухай, Льови», - то говорила зі мною, а коли притискалася до свого чоловіка, який іноді давав місце біля вікна тільки її правому плечу й притримував на протязі її сукню й напнуте пальто, то намагалася цим самим подати намарний знак мені.
Перше враження - воно склалося в мене під час вистав, - що я їй не надто приємний, було, мабуть, слушне, вона рідко запрошувала мене підспівувати, а коли про щось питала - просто так, без особливого інтересу, - я відповідав, на жаль, нещиро («Ви це розумієте?» - «Так». Але їй хотілося почути «ні», щоб відказати: «І я ні»); своїх листівок із краєвидами вдруге вона мені не пропонувала, я віддавав перевагу пані Чіссік, якій, на зло пані Клюґ, носив квіти. Але цю антипатію витіснила повага до мого докторського звання, яка через мій хлопчачий вигляд не зменшилася, а скоріше збільшилась. Ця повага була така велика, вона так виразно прохоплювалася в її хоч і частому, проте не надто підкресленому звертанні: «Ви знаєте, пане докторе...», що я майже несвідомо шкодував, що надто мало її заслужив, і запитував себе, чи не претендую я, щоб усі зверталися до мене так само. Та коли вже вона так поважала мене як людину, то як глядача - тим більше. Я сяяв, коли вона співала, я сміявсь і милувався нею весь час, поки вона була на сцені, я підспівував мелодії, потім слова, а після деяких вистав дякував їй; за це вона, звісно, терпіла мене далі. Та коли вона, керована цим почуттям, зверталася до мене, я розгублювавсь, отож серцем вона запевне повернулася до колишньої своєї антипатії, та так при ній і зосталася. Тим більше мусила вона напружуватися, щоб винагородити мене як глядача, і робила це залюбки, бо вона - марнославна актриса й добродушна жінка.
Особливо тепер, мовчки стоячи у вагонному вікні вгорі, вона дивилася на мене примруженими очима, що ніби пливли в зморшках, які йшли від губів, позначених розгубленням і лукавством. Вона мала думати, що я кохаю її, і це так і було, й своїми поглядами дарувала мені єдино можливе задоволення, яке вона, досвідчена, хоч і молода жінка, добра дружина й мати, могла дати, за її розумінням, докторові. Ті погляди були такі наполегливі, їх підкріплювали слова на кшталт: «Тут були такі милі гості, особливо декотрі», що мені доводилося відмахуватись, і це й були ті миті, коли я позирав на її чоловіка. Порівнюючи їх двох, я безпідставно дивувався тому, що вони разом від’їздять від нас і все ж дбають тільки про нас, навіть не поглядаючи одне на одного. Льови поцікавився, чи зручні в них місця. «Так, якщо ніхто не підсяде», - відповіла пані Клюґ і зазирнула мимохідь до купе, тепле повітря в якому чоловік зіпсує своїм курінням. Ми розмовляли про їхніх дітей, через яких вони оце й від’їздили; у них четверо дітей, троє хлопчиків, найстаршому дев’ять років, вони не бачили їх уже півтора року. Коли до вагона поквапно ввійшов якийсь чоловік, здалося, що потяг ось- ось рушить, ми хутко попрощалися, подали одне одному руки, я скинув капелюха й тримав його потім біля грудей, ми відступили назад, як це, коли рушає потяг, звичайно роблять, бажаючи показати, що всьому настав край і з цим примирилися. Але потяг іще не рушав, ми знов підійшли ближче, я був цьому дуже радий, вона поцікавилася моїми сестрами. Зненацька потяг помалу рушив. Пані Клюґ наготувала носову хустинку, щоб помахати нам, гукнула ще, щоб я написав їй, і запитала, чи я знаю її адресу, та вона була вже надто далеко й слів моїх уже не почула б, отож я показав на Льови, в якого міг узнати її адресу; вона хутко кивнула головою мені, тоді йому - мовляв, гаразд, і носова хустинка в її руці затріпотіла, а я підніс над головою капелюха, спершу незграбно, потім, що далі вона віддалялася, все розкутіше.
Згодом я пригадав, що в мене склалося було таке враження, немовби потяг не від’їздить, власне, зовсім, а тільки проїздить коротку відстань уздовж перону, щоб показати нам виставу, а потім просто щезне. Того ж таки вечора у напівсні пані Клюґ з’явилася мені неприродно маленькою, майже без ніг, і зі спотвореним обличчям заламувала руки, так ніби її спіткало велике лихо.
Сьогодні пополудні біль, спричинений самотністю, пройняв мене так пронизливо й різко, що я сказав собі: отак марнується снага, яку я черпаю в цьому писанні і яку призначав зовсім не для цієї мети.
Щойно пан Клюґ приїздить до нового міста, його й дружинині коштовності, як завважили люди, зникають у ломбарді. З наближенням від’їзду він їх потрохи викупляє.
