Улюблена фраза дружини філософа Мендельсона: «Який бридкий мені tout Punivers!»
Одне з найважливіших вражень від прощання з пані Клюґ: мене не полишала думка, що як проста міщанка вона живосилом тримається нижче від рівня її справжнього людського призначення, і досить їй тільки зробити стрибок, розчахнути двері й увімкнути світло, щоб стати актрисою і скорити мене. Та вона й справді стояла вгорі, а я внизу, як у театрі. - Вона вийшла заміж у шістнадцять років, тепер їй двадцять шість.
2 листопада. Сьогодні вранці вперше за довгий час знову та радість, коли уявляю, як у моєму серці прокручується ніж.
У газетах, у розмовах, у конторі часто заворожує жвавість мови, потім - породжена нинішньою слабістю надія на раптове й тому особливо яскраве осяяння вже наступної миті, чи глибока впевненість у власних силах, чи просто недбалість, чи яскраве нинішнє враження, яке хочеться будь-що перевести на майбутнє, чи думка, що теперішній справжній захват виправдає будь-яку розгубленість у майбутньому, чи радість від фраз, які одним-двома поштовхами зводяться посередині й примушують помалу роззявляти рота на всю ширину, хоч стулити його дають аж надто швидко і з муками, чи невиразна можливість рішучого, основаного на чіткості присуду, чи прагнення надати, по суті, вже завершеній промові продовження, чи вимога, коли вже це має статися, поспіхом облишити, як є, тему, чи зневіра, що шукає виходу для натужного свого подиху, чи потяг до світла без тіні - все це може спокусити на фрази, як-от: «Книжка, яку я щойно завершив, - найкраща з усіх, які я досі читав» або: «Така чудова, яких я досі не читав».
Щоб довести, нібито все, що я про них пишу й думаю, - неправда, актори (крім пана й пані Клюґ) знов залишилися тут - про цс мені розповів Льови, якого я здибав учора ввечері; хтозна, чи вони з тієї самої причини сьогодні не поїхали, адже Льови до крамниці не прийшов, хоч і обіцяв.
3 листопада. Щоб довести, що й те, й те, записане мною, - неправда (а довести це, здається, майже неможливо), Льови сам прийшов учора ввечері й завадив мені писати далі.
Звичка N. повторювати все тим самим тоном. Розповідає він комусь історію про одну зі своїх оборудок, хоч і не зі стількома подробицями, щоб вони вже самі собою остаточно звели нанівець історію, та все ж досить неквапно й уже через це ґрунтовно, у вигляді повідомлення, яке нічим іншим і бути не претендує, і тому з його завершенням усе й вичерпується. На хвилю він відвертає увагу на щось інше, зненацька знаходить перехід до своєї історії й товче її в тому самому дусі, майже нічим не доповнюючи, але й майже нічого не пропускаючи, простодушно, як людина, що носить по кімнаті підступно причеплену їй ззаду стрічку. Мої батько й мати люблять N. особливо, тому, помічаючи його звички, відчувають їх глибше, отож і виходить, що обоє, а насамперед мати, мимоволі дають йому можливість повторюватись. Якщо ввечері не випадає слушної нагоди, щоб він повторив котрусь з історій, тоді вже мати сама питає - і то з такою цікавістю, що не згасає, як слід було б чекати, навіть після того, як вона поставила запитання. І так із вечора у вечір мати просто-таки підганяє своїми запитаннями історії, які вже не раз повторено й які не можуть далі живитися власною енергією. Але звичка в N. така владна, що нерідко їй вистачає енергії повністю себе виправдати. Ніхто не годен так часто й методично розповідати кожному члену сім’ї окремо історію, що стосується, по суті, всіх. У таких випадках, коли сімейне коло збільшується бодай на когось одного, історія лунає майже щоразу знов і знов у міру того, як хтось надходить. А позаяк тільки я й розгадав звичку то я здебільшого й залишаюся тим, хто перший вислуховує історію й кому повтори дарують бодай невеличку радість від того, що підтверджують мої спостереження.
Завидки до позірного успіху Баума, якого я все ж так люблю. А відтак відчуття, немовби в нутрощах швидко розмотується клубок, у якому безліч ниток і які він тягне від країв мого тіла до себе.
Льови. Мій батько про нього: «Хто лягає спати з собаками, той підводиться з блощицями». Я не стримався й сказав щось нерозбірливе. На те батько якось особливо спокійно (щоправда, після тривалої паузи, заповненої чимось іншим): «Ти знаєш, що мені не можна хвилюватися й мене треба берегти. А тут ще й ти зі своїми балачками. У мене цих хвилювань і так
