право спокійно, з розплющеними очима, як кревний родич здорової історії, слухати, як її читають, а поки що всі шматочки розповіді метушаться, мов неприкаяні, туди-сюди й женуть мене у протилежний бік. - І я ще можу радіти, якщо це пояснення слушне.
Постановка «Бар-Кохби» Ґольдфадена. Хибна оцінка п’єси в усій залі й на сцені.
Я приніс пані Чіссік букет квітів, уклав у нього візитну картку, написавши: «З вдячністю», - й чекав хвилини, коли зможу його передати. Але вистава почалася пізно, головну сцену за участю пані Чіссік мені пообіцяли аж у четвертій дії, і я, від нетерплячки й страху, що квіти зів’януть, уже в третій дії (була одинадцята година) через кельнера звелів розпакувати квіти; тепер вони лежали край столу, кухонна обслуга й кілька брудних завсідників передавали їх одне одному, нюхали, мені залишалося тільки стурбовано й люто позирати в їхній бік, більш нічого, під час її головної сцени у в’язниці я кохав Чіссік, а в душі квапив її все ж таки скоріше завершити, нарешті дія скінчилася, чого я у своїй неуважності не завважив, старший кельнер передав квіти, пані Чіссік узяла їх між двома половинами завіси, що вже сходилися, вклонилась у вузенькій щілині й на сцену більш не вийшла. Ніхто не помітив мого кохання, а я хотів показати його всім, зробивши тим цінним в очах пані Чіссік, а так букет майже ніхто не помітив. До того ж минули вже дві години, всі були стомлені, дехто з глядачів виходив раніше, і мені хотілося запустити услід їм склянкою.
Зі мною був інженер-контролер П. з нашої контори, християнин. Він мене дратував, хоча звичайно я йому симпатизував. У голові в мене були квіти, а не його справи. До того ж я знав, що він погано розуміє п’єсу, проте я не мав ні часу, ні бажання, ні хисту набиватися йому зі своєю допомогою, що йому, як він сам гадав, і не була потрібна. Зрештою, мені стало соромно перед ним за те, що я й сам був такий неуважливий. Крім того, він дратував мене, заважаючи спілкуватися з
Максом, дратувала вже сама згадка про те, що
Та не тільки я був такий роздратований. Макс відчував відповідальність за свою хвалебну статтю в газеті. Для євреїв, що супроводжували Берґмана, година була вже надто пізня. Члени спілки «Бар-Кохба» прийшли заради назви п’єси й мали бути розчаровані. Позаяк про «Бар- Кохбу» я знаю тільки з цієї п’єси, то таким ім’ям жодної спілки не називав би. В кінці зали сиділи дві продавщиці в національному вбранні зі своїми коханцями, і під час сцени смерті їх гучними вигуками закликали вгомонитися. Кінець кінцем люди з вулиці повибивали великі шиби, розлючені тим, що їм так мало було видно на сцені.
На сцені бракувало Клюґів. - Сміховинні статисти. «Неотесані євреї», як висловився Льови. Комівояжери, які, до речі, й гонорару не одержували. їхня роль полягала переважно в тому, щоб притлумлювати свій сміх або втішатися ним, навіть якщо вони не мали на увазі нічого поганого. Один кругловидий, з білястою бородою - дивлячись на нього, важко було стриматися, щоб не засміятись, - сміявся особливо кумедно через неприродний вигляд приліпленої густої бороди, що весь час тряслася й під час цього, щоправда, непередбаченого сміху надавала неправильної форми його обличчю. Інший сміявся лише тоді, коли хотів, зате багато. Коли Льови з піснею на вустах помирав і, повернувшись на руках у цих двох найстаріших, співаючи все тихіше, мав поволі сповзти на землю, вони в нього за спиною схилились один до одного головами, щоб нарешті, коли їх не бачить (як вони гадали) публіка, від душі насміятися. Навіть учора я, згадавши про це за обідом, не стримався, щоб не засміятись.
Пані Чіссік має скинути з п’яного римського намісника (молодий Піпес), що провідує її у в’язниці, шолом і надіти на себе. Коли вона скидає його, звідти випадає зібганий рушник, якого підклав туди, мабуть, Піпес, бо шолом йому дуже муляв. І хоча той мав усе ж таки знати, що на сцені шолом із нього скинуть, він, забувши, що п’яний, докірливо дивиться на пані Чіссік.
Що вдалося непогано: як пані Чіссік вивинається з рук римських солдатів (щоправда, спершу їй доводиться потягти їх до
