себе, бо вони вочевидь бояться її чіпати), тоді як рухи цих трьох чоловіків завдяки її зусиллям і вмінню майже, хоч і не зовсім, відповідають ритмові співу; пісня, в якій вона повідомляє про появу месії і ненастирливо, лише силою своєї влади, рухами смичка зображує гру на арфі; у в’язниці, де з наближенням кроків вона часто уриває свій жалобний спів, поспішає до тупчака й під робітничу пісню крутить його, тоді повертається до свого співу й знов біжить до тупчака; як вона співає вві сні, коли її навідує Піпес, і вуста в неї розтулені, нагадуючи прижмурене око, як узагалі кутики її рота, розтуляючись, нагадують кутики очей. - У білій вуалі вона, як і в чорній, була прекрасна.
Нові рухи й жести, помічені в неї: притиснена рука внизу до не вельми добротної шнурівки, коротке посмикування плечей і клубів, коли глумляться, надто як вона стоїть спиною до того, над ким глумляться.
Вона порядкувала всю виставу, як господиня дому. Всім підказувала, сама, однак, жодного разу навіть не затнулася; статистів повчала, просила, зрештою, коли доводилося, підштовхувала; коли її на сцені не було, її лункий голос долучався з- за сцени до слабкого хорового співу; вона підтримувала ширму (в останній дії та зображувала цитадель), яку статисти вже разів десять перекинули б.
Букетом квітів я думав бодай трохи потамувати своє кохання до неї, але мої сподівання виявилися марними. Цього можна досягти лише літературою або спільним ліжком. Я пишу це не тому, що не знав про це, а тому, що занотовувати такі застереження, певно, не завадить.
7 листопада. Вівторок. Учора актори разом з пані Чіссік поїхали остаточно. Ввечері я провів Льови до кав’ярні, але сам туди не ввійшов, зачекав його надворі - не хотів зустріти пані Чіссік. Та, походжаючи туди-сюди, побачив, як вона відчинила двері й вишла разом із Льови; я рушив назустріч їм, вітаючись, і ми з нею зустрілися посеред вулиці. Пані Чіссік подякувала мені властивими їй пишними, але природними словами за букет, аж тепер вона, мовляв, довідалася, що ті квіти були від мене. Виходить, той брехун Льови нічого їй не сказав. Я почерпав за неї, адже на ній була тільки легенька темна блузка з короткими рукавами, і попросив - ще трохи, і я торкнувся б її й повів сам, - зайти до кав’ярні, щоб вона, мовляв, не застудилася. «Ні, - відповіла вона, - я не застуджуся, у мене ж бо шаль». І, щоб показати, трохи підсмикнула її, а тоді стягла на грудях ще тугіше. Я не міг їй сказати, що, власне, не потерпаю за неї, а тільки радий цьому почуттю, завдяки якому можу розкошувати своїм коханням, отож іще раз сказав, що потерпаю за неї.
Тим часом вийшов і її чоловік, її маленька донька й пан Піпес, і тут з’ясувалося, що остаточно ще не вирішено, чи поїдуть вони до Брюнна, як мене переконував Льови, ба більше, Піпес був навіть сповнений рішучості їхати до Нюрнберга - мовляв, це було б найкраще, там легко знайти залу, там велика єврейська громада, до того ж звідти дуже зручно вибиратися до Ляйпциґа й Берліна. До речі, провадив Піпес, вони цілий день радились, і Льови, що до четвертої спав, примусив їх просто чекати й пропустити брюннський поїзд о пів на восьму. З цими аргументами ми ступили до кав’ярні й посідали за столик, я - навпроти пані Чіссік. Мені так хотілося чимось відзначитись, і зробити це загалом не важко, треба було тільки знати розклад руху кількох поїздів, розрізняти вокзали, вирішити, куди краще їхати - до Нюрнберга чи до Брюнна, а передовсім перекричати Піпеса, який поводився, мов його Бар-Кохба, й крикові якого Льови вельми розумно, хоч і не зумисне, протиставив дуже швидку, не гучну й не тиху, досить незрозумілу - принаймні тоді для мене - балаканину, яку годі було урвати. Отож замість відзначитись, я сидів, згорбившись, у кріслі, позирав то на ПіпеЄа, то на Льови й тільки іноді зустрічався 'Очима з пані Чіссік, та коли вона відповідала мені поглядом (їй довелося, наприклад, ледь усміхнутись мені, коли Піпес почав гаряч- [|сувати), я відводив очі вбік. І безглуздо це не було. Ми не повинні фули всміхатись одне до одного через те, що Піпес гарячкує. Для цього $ був у її очах надто поважний і цією поважністю надто стомлений. Якби я хотів з чогось посміятися, то міг би поглянути поверх її плечей на тлусту жінку, що в «Бар-Кохбі» грала намісницю. Але й поважно дивитися на неї я, власне, не міг. Бо це означало б, що я її кохаю. Навіть молодий Піпес позад мене, хоч який недосвідчений, про все здогадався б. І це було б справді щось нечуване. Я, молодик, якого всі вважають вісімнадцятирічним, на очах у всіх вечірніх відвідувачів кав’ярні «Савой», при цілому гурті кельнерів, у товаристві акторів за столом, признаюся тридцятирічній жінці, яку навряд чи хтось вважає бодай гарненькою, в якої двоє дітей, десяти й восьми років, і чоловік якої - зразок порядності й ощадності - сидить поруч із нею, признаюся цій жінці в коханні, що цілком полонило мене, й - ось тут і виявляється, власне, найцікавіше, чого, втім, ніхто б і не помітив, - одразу ж відмовляюся від цієї жінки, так само, як відмовився б навіть тоді, коли б вона була
